Оберіть, мій читачу, яка із здогадок старого вчителя російської літератури (себто моїх) Вам видається більш оптимістичною: чи в Достоєвського скінчився «термін придатності» — чи то він вичерпався у беззаперечно гуманістичних хрестоматійних інтерпретацій Достоєвського?
Питання, проте, риторичне. Адже якщо Ви наважилися сьогодні доторкнутися до цієї книжки, то це означає, що підсвідомо вже обрали з двох відповідей на поставлене запитання — другу. І якщо я наважився сьогодні подумки доторкнутися до незагойної рани — роману Достоєвського, то все ще сподіваюся знайти у ньому бодай якусь відповідь на запитання про причини людської активності попри небезпеку вбивати (не кажу — бути вбитим).
А якщо так, то нам уже нема куди поспішати. Наберімося терплячого академізму й пориньмо в історію питання — бо ж не з Достоєвського воно почалося і не ним закінчиться.
(William Shakespeare, Hamlet, 1601)
У хрестоматійному перекладі Григорія Кочура:
Коротке слово наш опускає Гамлета з філософських небес на соціальну землю.
Приблизно те саме — про свою особисту відповідальність за виправлення часу, який «звихнувся», — говорить і Дон Кіхот. Навіть ту ж саму метафору вибудовує (хоча Сервантес, скільки нам відомо, «Гамлета» не читав). Іспанське слово «enderezar», що його вживає Дон Кіхот, є точним відповідником англійського словосполучення «to set right», вжитого Гамлетом, і означає «виправляти щось неправильне».
XIX століття, від самого його початку, надає простій альтернативі Гамлета — бути йому, врешті-решт, чи не бути? — мазохістично-психологічного тлумачення. «Гамлет, — писав 1805 року шекспіролог Е. Сеймур, — зовсім не наполягає, що виправити час, який “звихнувся”, має саме він. Ні, він лише стверджує, що така людина, як він, — людина, чиїм обов’язком є виправлення часу, який “звихнувся”, — має бути народжена». (Зауважу принагідно, що в перекладі XX століття ми взагалі не бачимо цього нюансу: «That ever I was born to set it right!» — це саме обов’ язок, а не «талан».) Годі дивуватися, що саме в дусі рідного йому XIX століття тлумачить свій обов’язок виправити розколотий час персонаж на прізвище Раскольников. До речі, він, хоча й не є принцом, має — цікавий збіг! — такий самий соціально-сюжетний статус, що й Гамлет, а саме: студент, якому зовнішні обставини завадили закінчити курс в університеті (а те, що він принц, Гамлетові, може, так само наснилося, як Раскольникову — що він сучасний Наполеон).
Саме слово «студент» (у буквальному перекладі — «той, хто вчиться ») змушує нас поставитися до дій персонажів як до «студій », себто навчання. Змушує пригадати, що Гамлету піти на вбивство було аж ніяк не легше, аніж Раскольникову; що «навчання» Гамлета закінчилося горою трупів із трупом його самого включно; що хоч не у фізичному, але в метафізичному сенсі і труп самого Раскольникова ми маємо подумки помістити серед тліну його жертв: «Хіба я ту нікчемну стару вбив? — заявляє він Соні Мармеладовій. — Я себе вбив, а не її». Отже, якось так дивно розірвався золотий ланцюг «правильного» зв’язку часів і «правильного» плину часу, що «новому Гамлету» для відновлення загубленої ланки треба вже вбити не короля Клавдія, а «нікчемну стару» Альону Іванівну...
Проте вбив він не тільки «стару» Альону Іванівну, а й «молодицю» Лизавету Іванівну. І якщо вже спробувати відшукати логічну розв’язку розвитку «студентської теми» в літературі XIX століття, то це буде маленька, на чотири книжкові сторінки, новела Антона Чехова «Студент» (1894). Там студент Іван Великопольський («велике поле» — простір суцільний, не розірваний, хоча й не структурований) замість убивати стару та молодицю — розмовляє із старою й молодицею. Він просто переказує їм Євангеліє, яке, може, вперше так сильно, аж до фізичного болю, вразило обох жінок, особливо ж молодшу з них, таку ж «просту, затуркану і налякану раз і назавжди», як Лизавета в Достоєвського: вона дивиться на чеховського студента майже так само, як Лизавета на Раскольникова, — «нерухомим поглядом», «наче стримуючи сильний біль»...
Старша ж жінка не стримала сліз. І те, що вона заплакала, а молодша засмутилася під час розповіді студента про страждання Ісуса і зраду Петра, Іван Великопольський сам собі розтлумачив так:
«... очевидно, то, о чем он только что рассказывал, что происходило девятнадцать веков назад, имеет отношение к настоящему — к обеим женщинам и, вероятно, к этой пустынной деревне, к нему самому, ко всем людям. Если старуха заплакала, то не потому, что он умеет трогательно рассказывать, а потому, что Петр ей близок, и потому, что она всем своим существом заинтересована в том, что происходило в душе Петра.