И радость вдруг заволновалась в его душе, и он даже остановился на минуту, чтобы перевести дух. Прошлое, думал он, связано с настоящим непрерывною цепью событий, вытекавших одно из другого. И ему казалось, что он только что видел оба конца этой цепи: дотронулся до одного конца, как дрогнул другой».
У романах Достоєвського (не тільки в «Злочині і карі») відновити «правильний» рух часу так само означає фізично, «буквально» відчути, що «те, що відбувалося дев’ятнадцять століть тому», себто євангельські події, безпосередньо стосується кожної людини, яка живе сьогодні, — кожної особисто. Ось чому слідчий Порфирій так настійливо допитується в Раскольникова, чи «буквально» він вірить у воскресіння Лазаря, — а Раскольников, коли приходить до Соні з наміром розповісти їй про свій злочин, спершу просить її нагадати йому цей забутий ним євангельський сюжет.
Соня відкриває книгу й читає. Однак цього разу євангельське читання відбувається не у великому полі, а в максимально спресованому просторі великого міста, де за кожною хиткою перегородкою неприкаяна душа тужить за нерозколотим всесвітом.
Затамувавши подих, аби не відстрашити Соні, слухає її Раскольников. А за перегородкою, так само затамувавши подих, аби не видати своєї присутності, слухає Соню Свидригайлов...
До речі, ось суть того, що прямо про себе самого каже Раскольникову Свидригайлов, і того, на що про себе самого, Раскольникову ж, постійно натякає Порфирій: ці (і, очевидно, не тільки ці) дорослі чоловіки, кожен у свій час, піддавалися тій самій спокусі оголосити самого себе (принаймні — для самого себе) — сучасним Гамлетом, який «народився», аби змінити світ, і якому «судилося» його змінити. І саме тому вони здатні зрозуміти Раскольникова...
А Ви, читачу?.. А я? Хіба ми з Вами не вважали (а може, й досі вважаємо), що маємо право жити не так, як «тремтяче створіння», а мусимо вибороти собі (а заразом уже й усьому людству) якесь нове, краще життя? Хіба не це відчуття штовхає нас на майдани, на барикади, на війну? Варто десь комусь запалити нам свічку надії — і лети, метелику...
Чесний фанатизм і фанатична чесність яскравого метелика
Отже, 23 роки — і все життя попереду. Файно розмальовані крильця: яскраво, винахідливо і, що головне, — не так, як в інших метеликів...
Усе життя попереду — і нема чим жити, чим дихати, куди податися. Глуха темна ніч. І лише подекуди мерехтять свічки. Свічки «перевірених досвідом», «дорослих» ідей.
Перша свічка — така близька, така зрозуміла.
«— А коли... йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти!»
Мармеладов прожив життя, прожив хоч і п’яно, але чесно (себто: не вбив нікого; хабарів, мабуть, не брав; свою дитину навчив світової історії аж до Кіра Перського; чужих дітей як міг виховував...), але ж крильця обтерлися до нуля — і він запалює свічку — він «має право», бо прожив життя, — і візерунки на крильцях уже знов трохи видно — і молода людина, що випадково трапилася поруч, жахається — так вони схожі на власні її візерунки! То хто штовхає нашу молодь у достоевщину?
«До всього падлюка-людина звикає!» Ці грубі, жорстокі слова, винесені із власного досвіду, каже на початку роману не сам автор (хоч його власний каторжний досвід мав би свідчити про те ж саме): вони виринають у свідомості Раскольникова, який такого досвіду ще не мав. Однак думка про падлюку-людину виникла в його голові після знайомства з персонажем, знайденим Достоєвським уже в його першій повісті «Бідні люди» (ще О. Білецький указував на те, що там знайдено багато чого, що потім використано в «Злочині і карі»). Цей персонаж, який знайомиться з Раскольниковим у шинку і рекомендується як титулярний радник Мармеладов, дуже нагадує Дєвушкіна: нудотно-солодким прізвищем, любов’ю до «високого і прекрасного» серед бруду реального життя, слабкою волею, небажанням дивитися у вічі цього самого життя, а головне — манерою висловлювати свої думки.
Дочка прекраснодушного Мармеладова, Сонечка, щоб нагодувати родину, яку сам Мармеладов годувати не може (бо він алкоголік і через це його весь час женуть зі служби), — стала проституткою. І на гроші, які заробляє вона торгівлею тілом, сяк-так родина живе.