«Однак який же колодязь зуміли викопати! — цинічно думає Раскольников після зустрічі з Мармеладовим і після того, як він почув його слізливу розповідь про нещастя його родини. — І користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!
Він задумався.
— Ну, а коли я збрехав, — мимоволі аж вигукнув він раптом, — коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, то значить, що інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..»
Тобто — якщо Сонечка Мармеладова нібито без «перешкод» і «страхів напущених» торгує власним тілом, то й він, Раскольников, може і повинен убити.
Звернімо, знов-таки, увагу на словечко взагалі у цьому раптовому вигуку Раскольникова. Це його еврика, його поспішний висновок, його хибне «відкриття» — світ свічки, на яку несамохіть летить метелик.
Автор роману, який сам раз і назавжди відмовився від поспішних узагальнень, робить цю відмову чи не головним сюжетним стрижнем.
Як і кожна людина, Раскольников — це індивідуальний досвід. Ось перше з небагатьох узагальнень, що є припустимим у світі роману Достоєвського. Якби Раскольников не зустрівся з Мармеладовим і не почув історії Сонечки — він не наважився би на вбивство. Та якби він познайомився до вбивства із самою Сонечкою — то відмовився б від цієї безглуздої ідеї, бо знав би не ідею Сонечки, а почув її живий голос... Утім, він, мабуть, не спромігся б послухати, що каже цей голос, якби не вбив і не говорив з нею на рівних: злочинець зі злочинцем, убивця із блудницею...
Та хіба ж обов’язково треба вбити чи скоїти якийсь інший злочин, що стати мудрішим? Відповівши так — вдамося у гріх достоєвщини, відповівши ні — вступимо в розмову з Достоєвським.
Отже, хто там у нас далі? А далі — «старенька» мати («старенька» — це трохи за сорок). Та й собі свічечку запалює: «...ти, Родю, ти у нас все — вся надія наша, всі сподівання. Аби ти був щасливий, і ми тоді будемо щасливі». Найпоширеніша хиба батьківської педагогіки всіх часів та народів — вішати на дитину відповідальність за щастя самих батьків! І летить воно, бідолашне, на цю свічечку, і кружляє навколо неї, аж доки спалиться вщент:
«...цей лист матері раптом мов громом у нього вдарив. Ясно, що тепер треба було не тужити, не страждати пасивно, не обмежуватися самими міркуваннями про те, що питання нерозв’язні, а обов’ язково щось зробити, і зараз же, і якнайшвидше. Хоч би що там було, треба зважитись хоч на що-небудь, або...
“Або відмовитись від життя зовсім! — вигукнув він раптом несамовито,— слухняно прийняти долю, якою вона є, раз назавжди, і задушити в собі все, відмовитись від усякого права діяти, жити і любити!”
“Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, гцо значить, коли вже нікуди більше йти? — згадав він зненацька вчорашнє запитання Мармеладова, — бо треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...”
Раптом він здригнувся: одна, теж учорашня, думка знову промайнула в його голові. Але здригнувся він не через те, що промайнула ця думка. Адже він знав, він передчував, що вона неодмінно “промайне”, і вже чекав її, та й думка ця була зовсім не вчорашня. Але тут була різниця: місяць тому, і навіть вчора ще, вона була мрією, а тепер... тепер постала раптом не мрією, а в якомусь новому, грізному і зовсім не знайомому вигляді, і він раптом сам усвідомив це... Йому вдарило в голову, і потемніло в очах».
На цьому місці автор майстерно відволікає увагу Раскольникова (і читача) несподіваною «маленькою пригодою», не даючи головному герою сказати останнє слово, виголосити собі останній присуд... Однак справу, власне, зроблено — метелика схоплено. І дивіться, як жодна свічечка, жодна чужа ідея не проходить повз увагу нашого метелика — ідеї ці нагромаджуються, як купа мокрого снігу. Голоси, як у поганому сні: «...треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти...» — піди, Родю, і зроби нас щасливими — о, то я вже знаю, куди я піду, будете ж бо ви всі щасливі!
Хибний нахил до абстрактної жертви Раскольников може засудити і до того, як убиває. На жаль, засудити не в самому собі, а в іншому — сестрі Дунечці. Після розмови з Мармеладовим він читає лист матері, де йдеться про задумане Дунею одруження з Лужиним, — одруження, яким вона так само намагається розв’язати матеріальні проблеми своєї сім’ї, як Сонечка проституцією — своєї. Раскольников пригадує мармеладовський вираз: доведеться чистоти пильнувати. «“Любові тут не може бути”, — пише матуся. А що, коли, крім любові, ще й поважання не може бути, а, навпаки, вже є відраза, гидливість і зневага, що ж тоді? А й виходить тоді, що знову-таки, “чистоти пильнувати” доведеться. Чи не так, скажете? Розумієте, розумієте, розумієте ви, що означає ця чистота? Чи не розумієте ви, що лужинська чистота однакова, що й Сонеччина, а може, навіть і гірша, паскудніша, підліша, бо ви, Дунечко, все-таки на якийсь комфорт покладаєте надію, а там просто про голодну смерть ідеться!»