Звернімо увагу на те, що на самоті Раскольников весь час думає так, ніби говорить із живими співрозмовниками. І якщо ми завдамо собі труду хоча б протягом одного дня пильно постежити за власними думками, то з подивом віддамо шану Достоєвському як абсолютно точному і глибокому психологові. Саме так — у діалозі — й народжується людська думка. Що напруженіша ситуація, в яку потрапляє людина, то напруженішим стає цей діалог з тими думками, які є для нас позитивно або негативно вагомими.
Ми ще тільки познайомилися з головним героєм — а через його думки вступили в діалог не з ним одним. Мати, люблячий голос якої ми почули з листа до сина; сестра Дуня, ідею і голос якої, очевидно, точно (все ж вона мати...) передала авторка листа; Мармеладов, який весь вилився в монолозі перед Раскольниковим — і теж став реплікою в діалозі... Та й тепер це вже не діалог, а полілог, бо ж не тільки Раскольников з Мармеладовим, а й багато інших голосів приєдналося до розмови про те, чи падлюка людина і що з того випливає.
І головний голос, крім голосу самого Раскольникова, — це, звичайно, «голос »-учинок, і «голос »-постать, і «голос »-рішення Сонечки, відомі поки що тільки з розповіді Мармеладова і, очевидно, точно (все ж він батько...) ним відтворені.
Проте справжній Сонеччин голос залунає в романі набагато пізніше. І те, що цей справжній голос скаже, аж ніяк не збігатиметься з «ідеєю», яку (власне, свою!) Раскольников приписав Сонечці. Вона здивує його. Вона його приголомшить: «Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?»
А здавалося (чи, може, так воно й було): десь поряд із «метеликом» Родею в’ються ще два «метелики» — Дуня і Соня. Кумедно звучить звинувачення Раскольникова цим двом дівчатам, що нібито «жертовність» свою вони «в єзуїтів запозичили». Йдеться про знамените гасло Finis sanctificat media («Мета виправдовує засоби»), авторство якого приписується єзуїтському казуїсту Ескобару-і-Мендозі. Ця фраза увійшла до єзуїтської «Книги моральної теології» (1644) і стала девізом «Ордену Ісуса». Навряд чи про це знала навіть освічена Дуня (не кажучи вже про Соню, чия історична освіта, як ми вже знаємо, закінчувалася на Кірі Перському). Та й сам Родя навряд чи усвідомлював парадоксальність свого обвинувачення — однак її напевне розумів автор роману, побудованого не лише на вибуховій суміші парадоксів, а й на дискусії з доктриною «добре вигостреної сокири».
Справа в тім, що самі єзуїти запозичили горезвісне гасло з надрукованого двома роками раніше трактату свого ідейного опонента і фактичного ідеолога англійської революції Томаса Гоббса «Про громадянина» (1642). Гоббс розмірковував приблизно так: оскільки кожен принаймні має право на самозбереження, то кожен має і право застосовувати всі можливі засоби і чинити будь-які діяння, без яких він не в змозі зберегти і захистити самого себе від того, хто загрожує його існуванню. Наступним логічним кроком, здійсненим уже через сім років після обнародування цієї спокусливої ідеї, стало застосування саме сокири, якою відрубали голову англійському королеві Карлу І: адже було «з’ясовано», що саме його фізичне існування загрожує фізичному існуванню громадян...
Що ж до Раскольникова, то він звинувачує Дуню і Соню у запозиченні «казуїстики єзуїтів» саме тому, що сам давно вже взяв на озброєння цю жахливу казуїстику.
Узагалі ж фахові політики всіх часів і народів застосовували завжди, застосовують і нині таку технологію, як ідея для молоді, або ідея в трьох словах. Більше слів молодь не почує, вона завжди поспішає. Зате вже якщо три слова впадуть на підготовлений ґрунт, то наш метелик полетить не те на свічку, а хоч і на ядерний стовп, якщо на ньому світитимуться ті три слова. Полетить усупереч власній користі, власній натурі. Достоєвський у романі навіть показує такий крайній випадок — Лебезятникова. Ця молода, слабка, тендітна, жалісна людина закривається від життя, від усіх його проявів, викликів, вражень та почуттів — прочитаними книжками. І вже перше, що ми чуємо про Лебезятникова (від Мармеладова), — це несвідома, але від того не менш зла пародія на такий тип молодої людини: «...пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія».