Дорослим слова, звичайно, також потрібні, але для них вони не на першому місці. Вони або маніпулюють словами, як Лужин (він зумів заговорити не лише свою наречену Дуню, а й навіть Соню — у сцені з підкинутими грошима), або розвінчують чужі маніпуляції, як Порфирій — слідчий-психолог, слідчий-політик, який усе знає про метелика коло свічки...
Щоправда, є у романі персонаж, який так і не подорослішав. Він інфантильний, епілептичний, геніальний — як сам Достоєвський. Навіть прізвище його натякає на близькість до автора: для тих — щоправда, небагатьох — читачів, які знають, де той Достоєв, яка його історія і хто такий князь Свидригайло. Тож подаю історичну довідку.
Свидригайло Ольгердович, молодший брат польського короля Ягайла, усе життя й усіма можливими засобами боровся за титул великого князя литовського проти носія цього титулу Вітовта, двічі був доправлений Вітовтом у кайданах до Кракова, де двічі був помилуваний своїм братом. Нарешті, вже на схилі віку, Свидригайло формально побув великим князем литовським між 1432 та 1440 роками, заради чого втягнув усю тодішню Литву (себто, крім нинішньої Литви, ще й Білорусь з Україною) у затяжну громадянську війну. Вважався захисником православ’я, але спалив живцем на вогнищі у Вітебську митрополита Київського та всієї Русі Герасима через підозру в політичній зраді.
Що ж спільного у Свидригайлова із Свидригайлом? Дуже важливі риси, а саме: непевна ідентичність та одвічна боротьба за її певність; широке розуміння своїх прав і територій; схильність виводити свої права та священні заповіді «з літописів»:
«У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно», — просвіщає Свидригайлов Дуню, яка стала для нього невиліковною пристрастю, хворобою — тобто таким самим предметом ірраціональних бажань, як для Свидригайла — відновлення Великого князівства Литовського, включно з усією Україною та Білоруссю.
Отже: «— У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає... хіба що хтось собі по книжках складе... або з літописів щось виведе».
Що ж саме в російському освіченому товаристві виводили з літописів у середині XIX століття? Та приблизно те ж саме, що й у наш час суцільного історичного непорозуміння, — у цьому сенсі нічого нового! «— Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам’ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може в той самий час і говорили, коли він (Раскольников. — В.З.) тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає...», ну і так далі...
Цікаво, чи не так? Свидригайлов, виливаючи душу разом з усією своєю філософією та історіософією — Дуні, власне, не мав на меті нічого іншого, крім її кохання, він «знав», чим її спокусити. Зацікавити вдалося, спокусити — ні. Дуніна фізична цнота не постраждала — а натомість (!) постраждала моральна цнота її старшого брата. Натхнений «свидригайловськими» ідеями, які носилися в зараженому повітрі реформованої імперії (про «широкість росіян», про «дозволеність усіх потрібних засобів» тощо), Раскольников зважився переступити не ним окреслену межу моралі й самої людськості...
Як уже зазначалося, саме Свидригайлов — єдиний серед персонажів роману дорослий, який так і не подорослішав. Він був і до самої смерті залишився підлітком в усьому — від істеричної («аж до епілепсії») загостреності сексуальних бажань до мотивації суїциду. І це, мабуть, найактуальніший з усіх персонажів роману. Адже інфантильність, ставлення до життя як до гри — чи то в любов, чи то у війну — і, врешті-решт, готовність «хлопців» із посивілими вусами братися за зброю та віддавати своє й чуже життя заради «широких» ідей та ідей «широкості», заради чесного фанатизму або ж фантастичних чеснот — очевидно, найстрашніша епідемія нашого часу, пророкована Достоєвським в епілозі роману — в останньому сні Раскольникова:
«Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Всі були охоплені тривогою і не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. Не знали, кого і як судити, не могли погодитись, що саме вважати за зло, а що за добро. Не знали, кого обвинувачувати, а кого виправдовувати. Люди вбивали один одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи і різали, кусали і пожирали один одного. В містах цілісінький день били на сполох: скликали всіх, але хто і чого кличе, ніхто не знав, а всі були охоплені тривогою. Кинули свої повсякденні справи, бо кожен висував свої думки, свої поправки, і не могли погодитись; занедбалося землеробство. Подекуди люди збиралися гуртом, погоджувались всі на чомусь, присягались уникати розбрату, та одразу ж і починали щось зовсім інше, ніж те, на що вони самі оце пристали, починали звинувачувати один одного, билися і різались. Почались пожежі, почався голод. Всі і все гинуло».