Настя постояла над ним.
— І справді, може, хворий,— сказала вона, повернулася і пішла.
Вона прийшла знову о другій годині, з супом. Він лежав, як і допіру. Чай стояв непочатий. Настя навіть образилася і спересердя почала штовхати його.
— Чого спиш! — вигукнула вона, з огидою дивлячись на нього.
Він підвівся і сів, але нічого не сказав їй і дивився вниз.
— Хворий, чи що? — спитала Настя, І знову не дістала відповіді.
— Ти хоч би на вулицю вийшов,— сказала вона, помовчавши, — тебе хоч би вітром обвіяло. Їстимеш, чи як?
— Потім,— мляво проказав він,— іди собі! — і махнув рукою.
Вона постояла ще трохи, з жалем подивилася на нього і пішла.
Через якийсь час він підвів очі і довго дивився на чай і на суп. Потім узяв хліб, ложку і почав їсти.
Він з’їв небагато, без апетиту, ложок зо три-чотири, немовби машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, він простягнувся знову на дивані, але заснути вже не міг, а лежав без руху долілиць, уткнувшись обличчям у подушку. Йому все марилося, і все дивні такі були марення: найчастіше ввижалося йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якомусь оазисі. Караван відпочиває, спокійно лежать верблюди; навкруги пальми ростуть цілим колом, усі обідають. А він все тільки воду п’є, просто зі струмка, що тут-таки, поруч, тече і дзюрчить. І прохолодно так, і чудова-чудова така голуба вода, холодна, біжить по різноколірних камінцях і по такому чистому, із золотими блискітками піску... Зненацька він виразно почув, що б’є годинник. Він здригнувся, отямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, і враз схопився, зовсім опам’ятавшись, наче його хтось зірвав з дивана. Навшпиньки підійшов він до дверей, прочинив їх і почав прислухатися, що діється внизу на сходах. Серце його страшенно колотилося. Але на сходах було тихо, наче всі вже спали... Конче вразило його, що він міг проспати в такому забутті з учорашнього дня і нічого ще не зробив, нічого не приготував. А тимчасом, може, й шосту годину било... І незвичайна гарячкова і якась розгублена метушливість пойняла його раптом, замість сну й отупіння. А втім, готування було недовге. Він докладав усіх зусиль, щоб усе зміркувати і нічого не забути, а серце все колотилося, стукотіло так, що йому і дихати стало важко. По-перше, треба було петлю зробити і до пальта пришити, — хвилинна справа. Він поліз під подушку і відшукав у напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непрану свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і вершків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з себе своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальто (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьми під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, але він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знову одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготовлені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуже вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Не можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під пальтом сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж було б помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокири, і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. Заклавши ж руку в бічну кишеню пальта, він міг і кінець сокирища придержувати, щоб воно не колихалося, а що пальто було дуже широке, справжній мішок, то і не могло бути помітно зовні, що він щось рукою через кишеню притримує. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.
Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, між його «турецьким» диваном і підлогою, пошукав біля лівого кутка і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев’яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і завтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час однієї зі своїх прогулянок, у якомусь дворі, де у флігелі містилася якась майстерня. Вже потім він додав до дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку, — певно, уламок від чогось, — яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев’яної, він дуже міцно зв’язав їх разом, хрест-навхрест, ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв’язав так, щоб важко було розв’язати. Це для того, щоб на якийсь час відвернути увагу старої, коли вона почне поратися з пакуночком, і вибрати, таким чином, зручну хвилину. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що «річ» дерев’яна. Все це він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витяг заставу, аж зненацька десь на дворі пролунав чийсь крик: