Перевівши подих і притиснувши рукою серце, що мало не вискакувало з грудей, тут-таки намацавши і поправивши ще раз сокиру, він почав обережно і тихо сходити вгору, раз у раз прислухаючись. Але й на сходах у ту пору було зовсім безлюдно; усі двері були зачинені, і ніхто йому не зустрівся. На другому поверсі двері в одну порожню квартиру були, правда, розчинені навстіж, і там працювали малярі, але й ті не глянули в його бік. Він постояв, подумав і рушив далі. «Звичайно, було б краще, коли б їх тут зовсім не було, але... над ними ще два поверхи».
Але ось і четвертий поверх, ось і двері, ось і квартира навпроти; та, порожня. На третьому поверсі квартира, що під лихварчиною, за всіма ознаками теж порожня: візитну картку, яка була прибита до дверей цвяшками, знято,— виїхали!.. Він задихався. На якусь мить зринула в нього думка: «Чи не повернутись?» Але він нічого не відповів собі на це і почав прислухатись, що робиться в квартирі старої: мертва тиша. Потім ще раз прислухався, що там, внизу, на сходах, слухав довго і пильно... Далі оглядівся востаннє, увесь підібрався, оправився і ще раз поторкав у петлі сокиру. «Чи не блідий я... занадто? — думалося йому, — чи не помітно, що хвилююсь? Вона недовірлива... Чи не зачекати ще... поки серце вгамується?..»
Але серце не вгамовувалось. Навпаки, наче навмисно, колотилося дужче, дужче, дужче... Він не витримав, повільно простягнув руку до дзвоника і смикнув. За півхвилини подзвонив ще раз, уже дужче.
Тиша. Дзвонити даремно було нічого, та йому й не годилося. Стара, звичайно, була дома, але вона обережна і до того ж сама. Він почасти знав її звички... і ще раз припав вухом до дверей. І чи то чуття його були такі загострені (що взагалі важко припустити), чи справді було виразно чути, але раптом він розрізнив наче обережне шарудіння рукою біля замкової ручки і наче шелест плаття об самі двері. Хтось тихо стояв біля самого замка і, як і він зовні, прислухався, причаївшись по той бік і, здається, теж припавши вухом до дверей...
Він навмисно поворушився і щось вголос пробурмотів, щоб і взнаки не дати, що ховається; потім подзвонив утретє, але тихо, солідно і без будь-якого нетерпіння. Згадуючи про це потім, яскраво, виразно — ця хвилина відкарбувалася в пам’яті навіки,— він збагнути не міг, звідки взяв стільки хитрості, тим більше що розум його часом начебто зовсім затьмарювався, а тіла свого він майже і не відчував... Ще за мить він почув, що засув знімають.
VII
Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.
Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом із дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть у дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.
— Здрастуйте, Альоно Іванівно, — почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався, — я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла...— І, залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв’язався.
— Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?
— Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно...— І він простягнув їй заставу.
Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минула, мабуть, хвилина: йому приверзлося навіть у її очах щось подібне до насмішки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.