— Невже нема нікого? — дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвоник. — Добридень, Кох!
«Судячи з голосу, певно, дуже молодий», — подумав зненацька Раскольников.
— Та чорт їх знає, двері мало не висадив, — відповів Кох.— А ви ж звідки мене знаєте?
— Ну от! А позавчора ж, у «Гамбрінусі», аж три партії підряд виграв у вас на більярді.
— А-а-а...
— То немає їх, чи що? Дивно. Дурниця якась. Куди б старій піти? У мене діло.
— Та й у мене, чоловіче, діло!
— Ну, то що ж робити? Значить, назад. Е-ех! А я було думав грошей добути! — вигукнув юнак.
— Звичайно, назад, але навіщо було призначати? Сама мені, відьма, час призначила. Мені ж он який світ сюди іти. Та й за яким чортом їй швендяти, не розумію? Цілий рік сидить, відьма, кисне, ноги болять, а тут раптом і на гулянки!
— Може, у двірника спитати?
— Що?
— Куди пішла і коли повернеться?
— Гм... чорт... спитати... Та вона ж нікуди не ходить... — І він ще раз торгнув за ручку дверей.
— Ат, чорт, нічого не вдієш, треба йти!
— Стривайте! — вигукнув раптом юнак, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли торгати?
— Ну?
— Значить, вони не на замку, а на засуві, на защіпці тобто! Чуєте, як засув брязкотить?
— Ну?
— То як же ви не розумієте? Значить, хтось із них дома. Коли б обидві пішли, то зовні б замкнули ключем, а не на засув зсередини. А тут, — чуєте, як засув брязкотить. А щоб зачинитися зсередини, треба бути дома, розумієте? Виходить, дома сидять, та не відмикають!
— Чи ба! А й справді! — закричав здивований Кох. — То чого ж вони там? — І він несамовито почав торгати двері.
— Стривайте! — вигукнув знову юнак,— не торгайте! Тут щось не те... адже ви дзвонили, торгали,— не відчиняють, отже, або вони обидві непритомні, або...
— Що?
— А ось що: ходімо, лишень, по двірника; хай він їх сам розбудить.
— Справді!
Обидва рушили вниз.
— Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.
— Навіщо залишатись?
— Та мало що?..
— Ай справді...
— Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, оч-че-видно щось не те! — палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз; потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самому засуві. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути видно.
Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. «Швидше б уже! » — майнуло в його голові.
— Одначе він, чорт...
Час минав, хвилина, друга — ніхто не йшов. Кох почав нервувати.
— Одначе чорт!..— вигукнув він зненацька, втративши терпець і, кинувши вартування, подався теж униз, поспішаючи і гупаючи по сходах ногами. Кроки стихли.
Раскольников скинув засув, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.
Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче — куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.
— Ей, дідько лисий! Держи!
З криком вирвався хтось внизу з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз сходами, репетуючи:
— Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!
Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. «Вони!»
У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, усе пропало, пропустять, теж усе пропало: запам’ятають. Вони вже зближалися: між ними лишалось всього півповерха, — і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоять діжечка і черепок з фарбою І з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. І вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.