Не більш як хвилин через п’ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. «Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!» Він зірвав петлю і хутчій почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. «Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!» — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам’ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. «Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є! » Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! «Та що ж це зі мною!» — скрикнув він знову, мов несамовитий.
Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам’ять його ослабли... розум затьмарений... Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. «Ага! Отже, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!» Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! «Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам’ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення», — і він видер усю ліву кишеню зі штанів. У ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з’явилися знаки. Він скинув чобіт: «Справді знаки! Весь носок шкарпетки просяк кров’ю»; певно, він у ту калюжу необережно тоді вступив... «Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?»
Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. «В грубу? Але в грубі насамперед почнуть ритися. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван, — і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!..» Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що «от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-не-будь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше! » Він кілька раз поривався підвестися з дивана, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний стукіт у двері.
— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері,— цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!
— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.
«Еге! Та це ж голос двірника... Чого йому треба?»
Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.
— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!
«Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай... »