Прокинувся він, коли вже зовсім смеркло, від страшенного крику. Боже, що це за крик! Таких неприродних звуків, такого зойку, голосіння, скреготу, сліз, биття і лайки він ніколи ще не чув і не бачив. Він і уявити не міг такого звірства, такої несамовитості. Жахнувшись, підвівся він і сів на своєму ложі, знову і знову завмираючи й мордуючись. Але бійка, крики і лайка долинали дедалі дужче. І от, на превеликий подив, він раптом почув голос своєї хазяйки. Вона скиглила, вищала й голосила, поспішаючи, хапаючись, випускаючи слова, так що й розібрати нічого не можна було, про щось благаючи, — звичайно, про те, щоб її перестали бити, бо її нещадно били на сходах. Голос того, хто бив, зробився таким страшним від злості й люті, що вже тільки хрипів, але все-таки і він теж щось говорив, і теж швидко, нерозбірливо, поспішаючи й захлинаючись. Раптом Раскольников затремтів, мов лист: він пізнав той голос; це був голос Іллі Петровича. Ілля Петрович тут і б’є хазяйку! Він б’є її ногами, товче її головою об сходинки, — це ясно, це чути по звуках, по зойках, по ударах! Що це, світ перевернувся, чи що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах збиралися люди, долинав гомін, вигуки, піднімалися сходами, стукотіли, грюкали дверима, збігалися. «Але за що ж, за що, і як це можна!» — повторював він, серйозно думаючи, що він зовсім збожеволів. Але ні, він дуже виразно чує! То, виходить, і до нього зараз прийдуть, коли так, «бо це... мабуть, усе це через те саме... через учорашнє... Господи!» Він хотів защепнути двері, але рука не піднялася... та й марно! Страх кригою ліг на його душу, змучив його, заморозив його... Та от, нарешті, весь цей гамір, що тривав не менш як десять хвилин, почав повільно затихати.
Хазяйка стогнала й ойкала, Ілля Петрович все ще погрожував і лаявся... Та от, нарешті, здається, і він замовк, от уже і не чути його. «Невже пішов! Господи!» Справді, от іде до себе й хазяйка, все ще стогнучи й плачучи... от І двері у неї зачинилися... От натовп розбрідається зі сходів по квартирах, — дивуються, сперечаються, перегукуються, то підвищуючи голоси до крику, то знижуючи до шепоту. Мабуть, їх було багато, мало не весь будинок збігся. «Та, боже, хіба все це можливо! І чого, чого він приходив сюди! »
Раскольников безсило впав на диван, але вже не міг склепити очей, він пролежав з півгодини в таких муках, охоплений таким нестерпним безмежним жахом, якого ніколи ще не зазнавав. Раптом яскраве світло сяйнуло в його кімнаті: ввійшла Настя зі свічкою і з тарілкою супу. Подивившись на нього уважно і розглядівши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і почала розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно, від учорашнього не їв. Цілісінький день прошвендяв, а самого пропасниця трусить.
— Насте... за що били хазяйку?
Вона пильно подивилась на нього.
— Хто бив хазяйку?
— Зараз... півгодини тому, Ілля Петрович, наглядачів помічник, на сходах... За що він так її побив? і... чого приходив?
Настя мовчки і нахмурившись розглядала його, і довго так дивилася. Йому дуже неприємно зробилося від цього роздивляння, навіть моторошно.
— Насте, чого ж ти мовчиш? — несміло сказав він, нарешті, слабким голосом.
— Це кров,— відповіла вона, нарешті, тихо і немовби про себе.
— Кров... Кров!.. Яка кров?.. — бурмотів він, бліднучи і відсуваючись до стіни.
Настя мовчки дивилася на нього.
— Ніхто хазяйку не бив,— промовила вона знову суворим і рішучим голосом.
Він дивився на неї, ледве дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів, — ще несміливіше сказав він. — Я довго слухав... Приходив наглядачів помічник... На сходи всі повибігали, з усіх квартир...
— Ніхто не приходив. А це кров у тобі кричить. Це коли їй виходу немає і вже скипатись почне, тут і почне верзтися... їсти будеш, чи як?
Він не відповів. Настя все стояла над ним, пильно дивилася на нього і не йшла.
— Пити дай... Настенько...
Вона пішла вниз і хвилини за дві повернулася з водою в білому глиняному кухлі; але він уже не пам’ятав, що було далі. Пам’ятав тільки, як ковтнув раз холодної води, проливши з кухля на груди. Потім знепритомнів.
III
А втім, він не був увесь час цілком непритомний у всі ті дні, поки хворів: це був гарячковий стан, з маренням і півсвідомістю. Багато що він згодом пригадав. То здавалося йому, що коло нього збирається сила людей і хочуть його взяти й кудись винести, дуже за нього сперечаються і сваряться. То зненацька він сам один у кімнаті, всі пішли і бояться його, і тільки вряди-годи трохи прочиняють двері, щоб подивитися на нього, погрожують йому, змовляються про щось між собою, сміються і дражнять його. Настю він часто пам’ятав біля себе; розрізняв і ще якогось чоловіка, дуже начебто йому знайомого, але кого саме — ніяк не міг догадатись і мучився від того, навіть плакав. Іноді здавалося йому, що він уже цілий місяць лежить, а іноді — що все той самий день триває. А про те, — про те він зовсім забув; але ж весь час пам’ятав, що про щось забув, чого не можна забувати, — терзався, мучився, пригадуючи, стогнав, шаленів або знемагав, пойнятий нестерпним непоборним страхом. Тоді він рвався з місця, хотів тікати, але щоразу хтось спиняв його силоміць, і він знову знесилювався і непритомнів. Нарешті він зовсім прийшов до пам’яті.