— Про мене що ж. Ось тільки щодо розписочки слід би.
— Надряпає! Що у вас, книга, чи як?
— Книга, ось вона.
— Давайте сюди. Ну, Родю, вставай. Я тебе підтримаю; підмахни йому Раскольникова, бери перо, бо, брат, гроші нам тепер кращі від патоки.
— Не треба, — сказав Раскольников, відсторонивши перо.
— Чого це не треба?
— Не буду підписувати.
— Тьху, чорт, та як же без розписки?
— Не треба... грошей...
— Це грошей та не треба! Ну, це вже ти, чоловіче, брешеш, я свідок! Не турбуйтеся, будь ласка, це він тільки так... знову заїхав не туди. З ним одначе це і в здоровому стані трапляється... Ви людина розумна, і ми будемо ним керувати, тобто просто зверху рукою його водити, він і підпише. Беріться-но...
— А втім, я й іншим разом зайду.
— Ні, ні, навіщо ж вам турбуватись. Ви людина розумна... Ну, Родю, не затримуй гостя... бачиш, чекає, — і він серйозно приготувався водити рукою Раскольникова.
— Облиш, я сам... — сказав той, взяв перо і розписався в книзі.
Артільник поклав гроші і пішов.
— Браво! А тепер, брат, їсти хочеш?
— Хочу, — відповів Раскольников.
— У вас суп?
— Вчорашній,— озвалася Настя, яка весь час стояла тут-таки.
— З картоплею і з рисом?
— З картоплею і рисом.
— Напам’ять знаю. Неси суп та й чаю давай.
— Принесу.
Раскольников дивився на все з глибоким подивом і з тупим безтямним страхом. Він вирішив мовчати і чекати: що буде далі? «Здається, я не в маренні, — думав він, — здається, це насправді...»
За дві хвилини Настя повернулася з супом і повідомила, що зараз буде й чай. До супу з’явилися дві ложки, дві тарілки і весь прибор: сільниця, перечниця, гірчиця до м’яса та інше, чого раніше в такому порядку давно вже не подавалось. Скатерка була чиста.
— Не завадило б, Настенько, щоб Парасковія Павлівна пляшок зо дві пивця відкомандирувала. А ми вип’ємо.
— Ну, ти й швидкий який! — пробурмотіла Настя і пішла виконувати наказ.
Зчудовано й з напруженням продовжував приглядатися Раскольников. Тим часом Разуміхін пересів до нього на диван, незграбно, мов ведмідь, обійняв лівою рукою його за шию, незважаючи на те, що він і сам би міг підвестися, а правою підніс до його рота ложку супу, кілька раз спочатку подмухавши на неї, щоб той не обпікся. Та суп був хіба що теплий. Раскольников жадібно проковтнув одну ложку, потім другу, третю. Але після кількох ложок Разуміхін раптом припинив годування і пояснив, що відносно дальшого треба порадитись із Зосимовим.
Увійшла Настя, несучи дві пляшки пива.
— А чаю хочеш?
— Хочу.
— Катай швидше й чаю, Насте, бо щодо чаю, здається, можна і без факультету. А ось і пивце! — Разуміхін пересів на свій стілець, присунув до себе суп, яловичину і почав їсти з таким апетитом, наче не їв три дні.
— Я, брат Родю, у вас тут тепер щодня отак обідаю, — бурмотів він, наскільки дозволяв повний м’яса рот, — і це все Пашенька, твоя хазяєчка, хазяйнує, від усієї душі мене шанує. Я, звичайно, не вимагаю, ну, та й не протестую. А ось і Настя з чаєм. Яка проворна! Настенько, хочеш пивця?
— Ну тебе, пустун який!
— А чайку?
— Чайку можна.
— Наливай. Чекай, я тобі сам наллю, сідай до столу.
Він зараз же заходився порядкувати, налив, потім налив ще другу чашку, кинув обідати і пересів знову на диван. Як і до того, обхопив він лівою рукою хворого за шию, підвів його і почав напувати з чайної ложечки чаєм, знову раз у раз і дуже старанно дмухаючи на ложку, немовби в цьому процесі дмухання і полягав найголовніший і рятівний пункт одужання. Раскольников мовчав і не опирався, хоч відчував, що у нього цілком досить сил, щоб підвестися і всидіти на дивані без сторонньої допомоги, що руки його зміцніли настільки, щоб вдержати ложку чи чашку, і що навіть, можливо, він міг би й ходити. Але з якоїсь дивної, мало не звіриної хитрості йому раптом спало на думку приховати до часу свої сили, притаїтися, прикинутись, якщо треба, навіть ще не зовсім тямущим, а тим часом вислухати і вивідати, що таке тут відбувається? А втім, він не подолав своєї огиди: сьорбнувши ложок десять чаю, він раптом звільнив свою голову, вередливо відштовхнув ложку і повалився знову на подушку. Під голови йому дійсно було покладено тепер справжні подушки — пухові і з чистими наволочками; він це теж помітив і взяв до уваги.
— Треба, щоб Пашенька сьогодні ж нам малинового варення прислала, напій йому зробити, — сказав Разуміхін, сідаючи на своє місце і знову беручись до супу й пива.
— А де вона тобі малини візьме? — спитала Настя, тримаючи на розчепірених п’яти пальцях блюдечко і цідячи в себе чай «крізь цукор».