— Ще б пак!..— проказав Зосимов.
— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали й обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських, — аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу -ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив’язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: «То он ти який!» — «А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся». Ну, його належним чином і представили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — «двадцять два» — тощо. Запитують: «Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?» Відповідає: «Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися».— «А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?» — «Нічого не чули такого особливого».— «А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?» — «Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув». — «А сережки де взяв?» — «На панелі знайшов». — «Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?» — «Бо загуляв». — «А де гуляв?» — «А там і там». — «А чого тікав від Душкіна?» — «Бо дуже вже злякалися ми тоді».— «Чого злякався?» — «А що засудять».— «Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?..» Ну, віриш чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?
— Ну, ні, докази ж одначе є.
— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!.. Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: «Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фатері знайшов, у якій ми з Дмитром працювали».— «Яким же чином?» — «А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де зі сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, але не наздогнав і повернувся на фатеру сам, — бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, у гумазі загорнута. Я гумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпочки ті ми поскидали — аж у коробці сережки...»