— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.
— Еге... а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.
— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.
— Задрімав, певно, спросоння, — проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.
— Ну, розповідай же, — сказав Зосимов, — що ж далі?
— Та що ж далі? Скоро він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: «Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!» — «А чого ж ти досі не з’являвся?» — «Зі страху».— «А повіситись чого хотів?» — «Через думки».— «Через які думки?» — «А що засудять». Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?
— А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.
— Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких...
— Ну, це ти вже занадто; це ти гарячишся. Ну а сережки? Зрозумій сам, що коли того ж дня й години до Миколая в руки зі скрині старої потрапляють сережки,— зрозумій сам, що вони якось та повинні ж були потрапити? Це чимало важить при такому слідстві.
— Як потрапили? Як потрапили? — вигукнув Разуміхін, — і невже ти, лікар, ти, який, передусім, людину вивчати повинен і маєш можливість, більш ніж хто інший, натуру людську вивчити, — невже ти не бачиш, за всіма цими даними, яка натура отой Миколай? Невже не побачив, одразу ж, що все, що він говорив на допитах, є найсвятіша правда? Точнісінько так і потрапили в руки, як він казав. Наступив на коробку і підняв.
— Найсвятіша правда! Одначе ж сам признався, що перед цим збрехав.
— Слухай мене. Слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і дружина першого двірника, і міщанка, що тоді у неї в двірницькій сиділа, і надвірний радник Крюков, який саме тоді з прольотки встав і в підворіття входив під руку з дамою, — всі, тобто вісім чи десять свідків, одностайно свідчать, що Миколай притиснув Дмитра до землі, лежав на ньому і дубасив, а той йому в чуприну вчепився і теж дубасив. Лежать вони впоперек дороги і прохід загороджують; їх лають з усіх боків, а вони, «мов малі діти» (буквальні слова свідків), лежать один на одному, вищать, борюкаються і регочуть, обидва регочуть що є сили, з такими кумедними пиками, і один одного наздоганяти, наче хлоп’ята, на вулицю вибігли. Чув? Тепер запам’ятай: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так знайшли їх! Якщо вбили вони, або тільки сам Миколай, і при цьому пограбували із зломом скриньки або тільки брали якусь участь у грабунку, то дозволь тобі поставити лише одне запитання: чи збігається такий душевний стан, тобто виск, регіт, хлопчаче борюкання коло воріт — з сокирами, з кров’ю, зі злочинницькими хитрощами, обережністю, грабунком? Зараз оце вбили, всього якихось п’ять чи десять хвилин тому, — так виходить, бо тіла ще теплі, — і раптом, кинувши й тіла, і квартиру відчинену і знаючи, що зараз туди люди пішли, і здобич кинувши, вони, мов малі діти, борюкаються на землі, регочуть, загальну увагу до себе привертають, і десять одностайних свідків цього є!
— Звичайно, дивно! Ясна річ, неможливо, але...
— Ні, брат, не але, а коли сережки, що того ж дня і години опинилися у Миколая в руках, справді становлять важливу фактичну проти нього контру — яка однак просто пояснюється в його показаннях, отже, ще спірну контру,— то треба ж взяти до уваги факти і виправдні, і тим паче, що це — факти незаперечні. А як ти гадаєш, за характером нашої юриспруденції, чи візьмуть, чи здатні вони взяти до уваги такий факт, що ґрунтується єдино тільки на самій психологічній неможливості, на самому тільки душевному настрої, за факт незаперечний, і такий, що всі обвинувальні і речові факти, хоч які б вони були, руйнує? Ні, не візьмуть, не візьмуть нізащо, бо, мовляв, коробку знайшли, і чоловік повіситись хотів, «чого не могло бути, коли б не відчував себе винним!» Ось капітальне питання, ось через що я гарячуся! Зрозумій!
— Та я ж і бачу, що ти гарячишся! Стривай, забув спитати: чим доведено, що коробка з сережками справді зі скриньки старої?
— Це доведено,— відповів Разуміхін, насуплюючись і мовби нехотя. — Кох пізнав річ і заставника назвав, а той незаперечно довів, що річ справді його.