— Погано. Тепер ще: чи не бачив хто Миколая тоді, коли Кох та Пестряков нагору пішли, і чи не можна це чим-небудь довести?
— То ж бо і є, що ніхто не бачив, — відповів Разуміхін з досадою, — то ж бо й погано, навіть Кох і Пестряков їх не помітили, коли нагору йшли, хоч їх свідчення і не дуже багато б тепер важило. «Бачили, кажуть, що квартира була відімкнута, що в ній, мабуть, працювали, але, проходячи, уваги не звернули і не пам’ятаємо точно, були там тоді робітники чи ні».
— Гм. Виходить, одне тільки виправдання і є, що дубасили один одного і реготали. Правда, це сильний доказ, але... Тепер скажи: а як ти сам усе це пояснюєш? Факт знайдення сережок чим пояснюєш, коли справді він їх так знайшов, як показує?
— Чим пояснюю? Та що ж тут пояснювати: справа ясна. Принаймні ясно, яким шляхом треба справу вести, ясно й доведено, і саме коробка довела. Справжній вбивця загубив ці сережки. Вбивця був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і сидів зачинившись. Кох зробив дурницю і пішов униз; саме тоді вбивця вискочив і побіг теж униз, бо ніякого іншого виходу в нього не було. На сходах сховався він від Коха, Пестрякова і двірника в порожню квартиру, саме коли Дмитро й Миколай з неї вибігли, постояв за дверима, поки двірник і ті йшли нагору, перечекав, поки затихли кроки, і пішов собі спокійнісінько вниз якраз саме тоді, коли Дмитро з Миколаєм на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого коло воріт не лишилось. Може, й бачили його, та не примітили, хіба мало народу ходить? А коробка в нього випала з кишені, коли він за дверима стояв, і він не помітив, що випала, бо не до того йому було. Коробка ж ясно доводить, що він саме там стояв. От і все!
— Хитро! Ні, брат, це хитро. Це хитріше від усього!
— Та чому ж, чому ж?
— А тому, що занадто вже все чудно збіглося... і сплелося... наче в театрі.
— Е-ет! — скрикнув Разуміхін, але в цей час відчинилися двері, і ввійшла нова, не знайома жодному з присутніх особа.
V
Це був добродій не молодий уже віком, манірний, поважний, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився у дверях, озираючись навкруги із образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: «Куди це я потрапив?» Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку «морську каюту» Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на відвідувача. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою поставою тут, у цій «морській каюті», нічогісінько не доб’єшся, добродій трохи пом’якшав і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і карбуючи кожний склад у своєму запитанні:
— Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?
Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.
— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?
Це фамільярне «а вам чого треба?» так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.
— Ось Раскольников! — промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.
Сам Раскольников увесь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав уважнішим, потім у ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: «ось Раскольников», він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним і слабким голосом промовив: