— Що рука здригнулася? — підхопив Замєтов, — ні, таке, звичайно, може бути. Ні, я цілком переконаний, що може бути. Іншим разом не витримаєш.
— Цього?
— А ви либонь витримаєте? Ні, я б не витримав! За сто карбованців винагороди наражатись на такий жах! Іти з фальшивим білетом — і куди ж? у банкірську контору, де на цьому зуби з’їли, — ні, я б злякався. А ви не злякаєтесь?
Раскольникову раптом страшенно захотілося знову «язика показати». Мороз часом проходив по його спині.
— Я б не так зробив, — почав він здалека. — Я б ось як міняв: перелічив би першу тисячу, так разів з чотири з усіх кінців, до кожної кредитки придивляючись, і взявся б до другої тисячі, почав би її перелічувати, долічив би до середини, та й витяг би яку-небудь п’ятдесятрублеву, та до світла, та перевернув би її і знову до світла — чи не фальшива часом? «Я, мовляв, боюсь: у мене родичка одна двадцять п’ять карбованців отак недавно втратила», та історію б тут розповів. А як почав би третю тисячу лічити — ні, стривайте: я, здається, там, у другій тисячі, сьому сотню не до ладу перелічив, сумнів бере, та відклав би третю, та знову до другої, — та отак би всі п’ять. А як кінчив би, з п’ятої та з другої витяг би по кредитці, та знову до світла, та знову, мовляв, сумнівно, «перемініть, будь ласка», — та до сьомого поту конторника б довів, так що він уже не знав би, як і здихатись мене! Закінчив би все нарешті, пішов би, двері б уже відчинив — та ні, пробачте, знову б повернувся спитати про щось, пояснення якесь дістати,— от як би я зробив!
— Ой, які ж ви страшні речі говорите! — сказав, сміючись, Замєтов. — Тільки все це самі слова, а на ділі, певно, спіткнулися б. Тут, я вам скажу, на мою думку, не тільки нам з вами, навіть бувалій, одчайдушній людині за себе поручитись не можна. Та навіщо шукати — ось приклад: у нашій же часті стару оту вбили. От уже, здається, шибайголова, серед білого дня на всі ризики пішов, якимсь чудом урятувався, — а рука он все-таки здригнулась: обікрасти не зумів, не витримав, з усього видно...
Раскольников наче образився.
— Видно! А от упіймайте його, спробуйте, тепер! — скрикнув він, злорадно піддрочуючи Замєтова.
— Що ж, і впіймають.
— Хто? Ви? Вам упіймати? Упрієте! Адже що у вас головне: розкидається людина грішми чи ні? То грошей не було, а тут раптом розтринькувати починає, — ну, звичайно, це він. Та вас отака дитина обдурить на цьому, коли захоче!
— То ж то і є, що вони всі так роблять, — відповів Замєтов, — уб’є він хитро, життям важить, а потім зразу ж у шинку і піймається. На витраті їх і ловлять. Не всі ж такі, як ви, хитруни. Ви б у шинок не пішли, звичайно?
Раскольников насупив брови і пильно подивився на Замєтова.
— Ви, здається, розласувалися і хочете дізнатись, як би я й тут вчинив? — спитав він незадоволено.
— Хотілося б, — твердо і серйозно відповів той. Надто щось серйозно почав він говорити й дивитися.
— Дуже?
— Дуже.
— Гаразд. Я от як би зробив, — почав Раскольников, знову раптом наближаючи своє обличчя до обличчя Замєтова і знову пильно дивлячись на нього і говорячи пошепки, так що той навіть здригнувся цього разу. — Я б от як зробив: я б узяв гроші і речі і, як пішов би звідти, зараз би, не заходячи нікуди, подався б куди-небудь, де місце глухе і тільки паркани самі, і нема майже нічого, — хіба город якийсь або щось подібне. Наглядів би я там ще раніше, на цьому дворі, який-небудь камінь так на пуд або півтора вагою, де-небудь у кутку біля паркана, що відколи ставили будинок, може, лежить, зсунув би той камінь — під ним ямка повинна бути — та в ямку ту всі б речі й гроші і поклав. Поклав би та й привалив би каменем, щоб лежав, як і до того, утоптав би ногою, та й пішов би собі. Та рік би, два б не брав, три б не брав,— ну, й шукайте! Був та нема!
— Ви божевільний, — вимовив Замєтов чомусь теж майже пошепки і чомусь відсунувся раптом від Раскольникова. У того заблищали очі; він дуже зблід; верхня губа його рухнулася і затремтіла. Він схилився до Замєтова якомога ближче і почав ворушити губами, нічого не говорячи; так тривало з півхвилини, він усвідомлював, що робить, але не міг стриматись. Страшне слово, як тоді засув на дверях, так і стрибало на його губах: от-от вирветься, от-от тільки пустити його, от-от тільки вимовити!