— І чого-чого в цьому Пітері нема! — із захватом вигукнув молодший, —крім батька-матері, все є!
— Крім цього, братіку ти мій, все знайдеться, — повчально закінчив старший.
Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою. Шпалери були ще ті самі; в кутку на шпалерах чітко вирізнялося місце, де стояв кіот з іконами. Він подивився і вернувся на своє вікно. Старший робітник вже скоса придивлявся.
— Вам чого треба? — спитав він раптом, звертаючись до нього.
Замість відповіді Раскольников підвівся, вийшов на площадку сходів, взявся за ручку дзвоника і смикнув. Той же дзвоник, той же бляшаний звук! Він смикнув удруге, втретє; він прислухався і пригадував. Колишнє, нестерпно страшне, огидне відчуття починало все виразніше й чіткіше оживати в ньому, він здригався з кожним ударом, і йому ставало дедалі приємніше.
— Та чого тобі треба? Хто такий? — крикнув робітник, виходячи до нього. Раскольников увійшов знову в кімнати.
— Квартиру хочу найняти, — сказав він, — оглядаю.
— Фатеру вночі не наймають; а до того ж ви повинні з двірником прийти.
— А підлогу вимили; фарбуватимуть? — говорив далі Раскольников. — Крові немає?
— Якої крові?
— А стару ж тут убили з сестрою. Тут ціла калюжа була.
— Та що ти за один? — вигукнув занепокоєно робітник.
— Я?
— Ти.
— А тобі хочеться знати?.. Ходім у контору, там скажу.
Робітники здивовано подивились на нього.
— Нам іти час, загаялись. Ходім, Альошко. Замикати треба, — сказав старший робітник.
— Ну, ходім! — відповів Раскольников байдуже і пішов вперед, повільно спускаючись сходами.— Гей, двірник! — гукнув він, виходячи в підворіття.
Кілька чоловік стояло коло самих воріт, дивлячись на прохожих: обидва двірники, жінка, міщанин у халаті і ще хтось. Раскольников пішов просто до них.
— Чого вам? — озвався один із двірників.
— У контору ходив?
— Зараз був. А вам чого?
— Там сидять?
— Сидять.
— І помічник там?
— Був якийсь час. Нащо вам?
Раскольников не відповів і став поруч нього, задумавшись.
— Фатеру дивитись приходив, — сказав, підходячи, старший робітник.
— Яку фатеру?
— А де ми працюємо. «Нащо, каже, кров відмили? Тут, каже, вбивство трапилося, а я прийшов наймати». І в дзвоник почав дзвонити, мало не обірвав. А ходім, каже, в контору, там усе доведу. Причепився.
Двірник здивовано і насупившись розглядав Раскольникова.
— Та ви хто такі будете? — гримнув він якомога грізніше.
— Я Родіон Романович Раскольников, колишній студент, а живу в будинку Шиля, тут у переулку, недалеко звідси, у квартирі номер чотирнадцять. У двірника спитай... мене знає. — Раскольников проказав усе це якось ліниво і замислено, не обертаючись і пильно дивлячись на потемнілу вулицю.
— А ви чого у фатеру ту приходили?
— Дивитись.
— А що там дивитись?
— А от взяти б та й одвести в контору? — втрутився зненацька міщанин і замовк.
Раскольников через плече скосив на нього очі, подивився уважно і сказав так само тихо й ліниво:
— Ходім!
— Та й одвести б! — підхопив уже сміливіше міщанин. — Чого він про те допитувався, що в нього на думці, га?
— П’яний не п’яний, а бог його знає, — пробурмотів робітник.
— Та вам чого? — гримнув знову двірник, який починав серйозно сердитись, — ти чого причепився?
— А злякався — в контору? — насмішкувато сказав йому Раскольников.
— Чого злякався? Ти чого причепився?
— Пройдисвіт! — вигукнула жінка.
— Та чого з ним балакати, — крикнув другий двірник, здоровезний чолов’яга в арм’яку нарозхрист і з ключами за поясом.— Забирайся звідси! І справді пройдисвіт якийсь... Забирайся!
І, вхопивши Раскольникова за плече, він виштовхнув його на вулицю. Той захитався було, але не впав, випростався, мовчки подивився на всіх глядачів і пішов собі.
— Чудний якийсь, — промовив робітник.
— Чудні нині стали люди, — сказала жінка.
— А все-таки одвести б у контору, — докинув міщанин.
— Не варто зв’язуватись, — вирішив високий двірник. — Справжній тобі пройдисвіт! Сам на те лізе, звісно, а зв’яжись, не розв’яжешся... Знаємо!