Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.
— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.
— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього, — почав священик.
— Е-ет! Милостивий, та не до нас!
— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.
— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.
— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів...
— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. —Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п’яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п’яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава богу, що помирає! Витрат менше!
— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття великий гріх!
Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла зі священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.
— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п’яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла, — от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!
Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...
Священик схилив голову і не сказав нічого.
Мармеладов був у останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:
— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..
І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню... Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.
— Хто це? Хто це? — мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.
— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна.
Але він із неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.
— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу; кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп, — ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?
Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно, — почав він, — минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини... Будьте певні, що він говорив про вас із захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять карбованців, здається, — і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одним словом, я зайду, — я обов’язково зайду... я, може, ще завтра зайду... Прощайте!