Раскольников жадібно слухав. Разуміхін сп’яну проговорювався.
— Я знепритомнів тоді через те, що було душно і фарбою олійною тхнуло, — сказав Раскольников.
— Ще пояснює! Та й не сама фарба: запалення цілий місяць назрівало; Зосимов не дасть збрехати! А тільки який пригнічений тепер цей хлопчисько, так ти собі уявити не можеш! «Мізинця, каже, цієї людини я не гідний!» Твого тобто. У нього іноді, брат, виявляються добрі почуття. Але наука, наука йому сьогоднішня в «Кришталевому палаці», вінець усьому! Адже ти його злякав спочатку, мало не до корчів його довів! Ти ж майже примусив його знову переконатись в усій цій неподобній нісенітниці і далі, раптом, — язика йому висолопив: «На, мовляв, що, взяв! » Краще не треба! Роздавив ти його, знищив тепер! Майстер ти, їй-богу, так їх і треба! Ех, не було мене там! Чекав він тебе тепер дуже. Порфирій теж хоче з тобою познайомитись...
— А... вже й цей... А в божевільні ж мене чому записали?
— Вже й в божевільні! Я, брат, здається, зайвого тобі наговорив... Вразило, бач, його тоді, що тебе самий тільки цей пункт цікавить; тепер ясно, чому цікавить; коли відомі всі обставини... і як це тебе роздратувало тоді і з хворобою сплелося... Я, брат, п’яний трохи, тільки, чорти його знають, у нього якась своя ідея є. Я кажу тобі: на душевних хворобах схибнув. Та тільки ти плюнь...
Якусь мить обидва помовчали.
— Слухай, Разуміхін, — заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там усі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив кого-небудь, то теж... одним словом, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...
— Що з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.
— У голові трохи паморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!
— Що таке?
— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину...
Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірці Раскольникова світиться.
— Дивно! Може, Настя, — зауважив Разуміхін.
— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!
— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!
— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!
— Що з тобою, Родю?
— Нічого, ходім, ти будеш свідком...
Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. «Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!» — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.
— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.
Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.
Мати і сестра його сиділи на його дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він найменше їх сподівався і найменше про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він «сьогодні втік», хворий і, як видно з розповіді, не інакше як у маренні! «Боже, що з ним!» Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.
Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив уперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.
Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.