Хоч все це й не заспокоїло Пульхерію Олександрівну, але вона вже не опиралася більше. Разуміхін взяв їх обох під руки і потягнув зі сходів. Проте він її непокоїв: «хоч і меткий, і добрий, та чи спроможний виконати, що обіцяє? Адже він в такому стані!..»
— А, розумію, ви думаєте, що я в такому стані! — перебив він її думки, угадавши їх і ступаючи своїми широчезними кроками тротуаром, так що обидві дами насилу встигали за ним, чого однак він не помічав. — Дурниця! тобто... я п’яний, як йолоп, та не в тому річ; я п’яний не від вина. А це, коли я вас побачив, мені в голову й вдарило... Та наплювати на мене! Не звертайте уваги: я мелю казна-що; я вас не достойний... Я вас зовсім, зовсім не достойний... А як одведу вас, вмить, тут-таки в канаві, виллю собі на голову цебра зо два води, і готовий... Коли б ви тільки знали, як я вас обох люблю! Не смійтесь і не сердьтеся!.. На всіх сердьтеся, а на мене ні! Я його друг, отже, й ваш друг. Я так хочу... Я це передчував... Минулого року, якусь мить таке було... А втім, зовсім не передчував, бо ви мов з неба впали. А я, мабуть, і цілу ніч не спатиму... Цей Зосимов боявся тоді, щоб він не збожеволів... От чому його дратувати не треба.
— Та що ви кажете! — скрикнула мати.
— Невже сам лікар так говорив? — спитала Євдокія Романівна злякано.
— Говорив, та це не те, зовсім не те. Він і ліки такі дав, порошок, я бачив, а ви якраз у цей час приїхали... Ех!.. Вам би краще завтра приїхати! Це добре, що ми пішли звідти. А через годину вам про все сам Зосимов відрапортує. Ось він таки не п’яний! І я буду не п’яний... І чого я так набрався? А того, що в суперечку втягли, проклятущі! А я ж зарікся сперечатись!.. І такі дурниці верзуть! Мало не побився! Я там дядька лишив головувати... Ну, чи повірите: цілковитої відмови від індивідуальності вимагають і в цьому смак знаходять! Аби тільки самим собою не бути, аби тільки якнайменше на себе бути схожим! Оце вони за найвищий прогрес і вважають. І хоч би брехали вони своє, а то...
— Слухайте,— боязко перебила Пульхерія Олександрівна, але це тільки піддало жару.
— А ви що думаєте,— кричав Разуміхін ще голосніше, — ви думаєте, я проти того, що вони брешуть? Дурниця! Я люблю, коли брешуть! Брехня — це ж єдина людська перевага перед усіма організмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тому я й людина, що брешу. Ні до якої правди не доходили, не збрехавши перед тим разів чотирнадцять, а може, й сто чотирнадцять, а це в певному розумінні почесно; ну, а от ми й збрехати так, щоб то було своє, не вміємо! Ти мені бреши, та бреши своє, і я тебе тоді поцілую. Збрехати своє — та це ж майже краще, ніж сказати правду вже готову, з чужого голосу; в першому випадку ти людина, а в другому ти тільки птах! Правда не втече, а життя ж змарнувати можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Усі ми, геть усі, без винятку, щодо науки, розвитку, мислення, винаходів, ідеалів, прагнень, лібералізму, здорового розуму, досвіду і всього, всього, всього, всього, всього, ще в першому підготовчому класі гімназії сидимо! Сподобалося чужим розумом жити — і допалися! Хіба ні? Адже правильно я кажу? — кричав Разуміхін, трясучи і стискаючи руки обох дам, — так чи ні?
— О боже мій, я не знаю,— промовила сердешна Пульхерія Олександрівна.
— Так, так... хоч я і не в усьому з вами згодна,— серйозно сказала Євдокія Романівна і в ту ж мить скрикнула, бо дуже вже боляче цього разу стиснув він їй руку.
— Так? Ви говорите, так? Ну то після цього ви... ви... — закричав він захоплено, — ви джерело доброти, чистоти, розуму й... досконалості! Дайте вашу руку, дайте... ви теж дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
І він став на коліна серед вулиці, на щастя, в цей час безлюдної.
— Облиште, прошу вас, що ви робите? — скрикнула перелякана Пульхерія Олександрівна.
— Встаньте, встаньте! — і сміючись, і теж лякаючись, сказала Дуня.
— Нізащо, поки не дасте рук! От і все, і годі, і встав, і ходімо! Я нікчемний йолоп, я вас не гідний і п’яний, і сором мені... Любити я вас не гідний, але схилятися перед вами — це обов’язок кожного, коли тільки він не цілковита тварюка! От я й схилився... Ось і ваші номери, і вже через саме це правий Родіон, що вашого Петра Петровича вигнав! Як він смів вас у такі номери поселити? Це скандал! Чи знаєте ви, кого сюди пускають? А ви ж наречена! Ви наречена, так? Ну то я вам скажу, що ваш жених негідник після цього.
— Слухайте, добродію Разуміхін, ви забули... — почала було Пульхерія Олександрівна.
— Справді, ви маєте рацію, я забув усяку пристойність, сором мені! — схаменувся Разуміхін,— але... але... ви не можете на мене сердитись за те, що я так кажу! Бо я кажу щиро, а не через те, що... гм! це було б підло; одним словом, не через те, що я в вас... гм!.. ну, та гаразд, не треба, не скажу, через що, не смію!.. А ми всі тоді, як тільки він увійшов, зрозуміли, що цей добродій не нашого кола. Не тому, що він увійшов завитий у перукаря, не тому, що він свій розум поспішав виставляти, а тому, що він шпигун і спекулянт, тому що він жид і фігляр, і це видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи ж він вам пара? Та боже ж мій! Бачите, добродійки мої, — спинився він раптом, вже коли підіймалися сходами в номери, — хоч вони в мене там усі п’яні, а проте всі чесні, і хоч ми й брешемо, адже і я теж брешу, та добрешемося ж, нарешті, й до правди, бо на благородній дорозі стоїмо, а Петро Петрович... не на благородній дорозі стоїть. Я хоч і лаяв їх зараз на всі заставки, але ж я їх усіх поважаю; навіть Замєтова хоч не поважаю, та люблю, бо — щеня! Навіть цю тварюку Зосимова, бо — чесний і діло знає... Ну, годі, все сказано і прощено. Прощено? Адже так? Ну, ходім. Знаю я цей коридор, бував; отут у третьому номері, був скандал... Ну, де ви тут! Котрий номер? Восьмий? Ну, от на ніч защепніться і нікого не пускайте. За чверть години повернуся зі звісткою, а потім ще за півгодини із Зосимовим, побачите! Прощавайте, біжу!