— Це ж цілком звичайна річ, — сказав Дмитро Прокопович. — Матері у мене немає, ну а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Усе йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.
— Ох, дай-то Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю.
А Разуміхін глянув, нарешті, на Євдокію Романівну сміливіше. Він раз у раз позирав на неї під час розмови, але побіжно, на якусь там мить, і одразу ж відводив очі. Євдокія Романівна то сідала до стола й уважно вслухалася, то підводилась знову і починала, за своєю звичкою, ходити з кутка в куток, схрестивши руки, стуливши губи, часом на ходу ставлячи запитання і замислюючись. Вона теж мала звичку не дослухувати, що кажуть. Убрана вона була в якесь темненьке з легкої матерії плаття, а на шиї був пов’язаний білий прозорий шарфик. За багатьма ознаками Разуміхін одразу ж помітив, що їх обсіли страшні злидні. Коли б Євдокія Романівна була одягнена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; а тепер, може саме тому, що вона так бідно убрана і що він помітив скрутність їх становища, в серце його увійшов страх, і він почав боятись за кожне своє слово, за кожний жест, а це, звичайно, гнітить людину, яка і без того собі не довіряє.
— Ви багато сказали цікавого про характер брата і... сказали безсторонньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте, — зауважила Євдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і те правда, що коло нього повинна бути жінка, — додала вона в роздумі.
— Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки...
— Що?
— Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить, — відрізав Разуміхін.
— Тобто неспроможний полюбити?
— А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! — бовкнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів мов рак і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.
— Щодо Роді ви обоє можете помилятись, — підхопила трохи вражена Пульхерія Олександрівна. — Я не про теперішнє кажу, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович у цьому листі... і що ми припускали з тобою, — можливо, неправда, але ви уявити собі не можете, Дмитре Прокоповичу, який він фантастичний і, як би це сказати, капризний. Його характерові я ніколи не могла довіритись, навіть коли йому було тільки п’ятнадцять років. Я певна, що він і тепер може зненацька що-небудь зробити з собою таке, чого нікому в світі й на думку не спаде зробити... Та нащо далеко шукати: чи відомо вам, як він, півтора року тому, мене здивував, приголомшив і мало зовсім зі світу не звів, коли надумав був одружитися з цією, як її — дочкою цієї Зарніциної, хазяйки його?
— Знаєте ви що-небудь докладніше про цю історію? — спитала Євдокія Романівна.
— Ви думаєте, — палко говорила далі Пульхерія Олександрівна, — його б спинили тоді мої сльози, мої благання, моя хвороба, можливо моя смерть від туги або наші злидні? Спокійнісінько б переступив через усі перешкоди. А невже він, невже ж він нас не любить?
— Він ніколи й нічого сам про цю історію мені не казав, — обережно відповів Разуміхін, — але я дещо чув від самої пані Зарніциної, яка теж не дуже говірка, і те, що чув, можливо, навіть трохи й дивне...
— А що, що ви чули? — спитали разом обидві жінки.
— Та нічого такого особливого. Дізнався я тільки, що шлюб цей, хоч він був уже зовсім злагоджений і не здійснився тільки через смерть нареченої, самій пані Зарніциній був не до душі... Крім того, кажуть, наречена була негарна, тобто, кажуть, навіть погана... і така квола, і... і чудна... хоч, здається, було в ній дещо й хороше. Неодмінно ж мало бути хоч щось хороше, інакше й збагнути нічого не можна... Посагу теж ніякого, та він би на посаг і не позаздрився... Взагалі про таку справу важко й судити.