— Я теж не знаю, як йому дякувати, — говорив Раскольников, раптом нахмурившись і опустивши очі. — Відкинувши питання грошове, — ви пробачте, що я про це згадав (звернувся він до Зосимова), — я вже й не знаю, чим це я заслужив таку особливу вашу увагу? Просто не розумію... і... і вона мені навіть тяжка, бо незрозуміла: я кажу одверто.
— Хай це вас не хвилює, — засміявся над силу Зосимов, — уявіть, що ви мій перший пацієнт, ну а наш брат, що оце тільки починає практикувати, своїх перших пацієнтів мов власних дітей любить, а дехто в них майже закохується. А я ж на пацієнтів не дуже багатий.
— Я вже не кажу про нього, — вів далі Раскольников, показуючи на Разуміхіна, — а теж, крім образ і клопоту, нічого від мене не бачив.
— Ач як чеше! Та ти в розчуленому настрої, чи що, сьогодні? — крикнув Разуміхін.
Він побачив би, коли б був проникливіший, що ніякого розчулення тут зовсім не було, а було навіть щось зовсім протилежне. Але Євдокія Романівна це помітила. Вона пильно й тривожно стежила за братом.
— А про вас, мамо, я й говорити не смію, — він наче проказував завчений зранку урок, — сьогодні тільки зміг я збагнути хоч трохи, як, мабуть, ви тут учора змучились, чекаючи мого повернення. — Сказавши це, він раптом, мовчки і з усмішкою, простягнув руку сестрі. Але в усмішці тій майнуло цього разу щире, неудаване почуття. Зраділа і вдячна, Дуня одразу ж схопила і палко потиснула простягнену їй руку. Вперше звертався він до неї після вчорашньої незлагоди. Обличчя матері освітилося захопленням і щастям, коли побачила вона це остаточне й мовчазне примирення брата з сестрою.
— От за це саме я його й люблю, — прошепотів охочий все перебільшувати Разуміхін, енергійно повернувшись на стільці. — Є у нього отакі порухи!..
«І як це в нього все добре виходить, — думала тим часом мати, — які в нього благородні пориви і як він просто, делікатно покінчив усе це вчорашнє непорозуміння з сестрою — тим тільки, що руку простягнув у таку мить та глянув щиро... І які в нього очі прекрасні, і яке все його обличчя прекрасне!.. Він навіть гарніший за Дунечку... Але, боже мій, який у нього костюм, як він погано вдягнений! У Опанаса Івановича в крамниці Вася, розсильний, одягається краще!.. І отак би, отак, здається, й кинулася б до нього, і пригорнула б його, і... заплакала, — а боюсь, боюсь... який же він, господи!.. Ось і ласкаво говорить, а я боюсь! Ну чого я боюсь?..»
— Ой, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона раптом, поспішаючи відповісти на його зауваження, — які ми з Дунечкою вчора були... нещасні! Тепер, коли вже все минулося й кінчилося і всі ми знову щасливі, — можна розповісти. Уяви, біжимо сюди, щоб обняти тебе, замалим не просто з вагона, а ця жінка, — та онде й вона! Здрастуй, Насте!.. Каже вона нам раптом, що у тебе біла гарячка і ти тільки що утік нишком від лікаря, не при повному розумі, на вулицю і що тебе побігли розшукувати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені саме пригадалося, як трагічно загинув поручик Потанчиков, наш знайомий, друг твого батька, — ти його не пам’ятаєш, Родю, — теж у білій гарячці і так само вибіг і на дворі в колодязь упав, на другий день тільки витягли. А ми, звичайно, ще й перебільшили все. Хотіли були кинутись на розшуки Петра Петровича, щоб хоч з його допомогою... бо ми ж були самі, зовсім самі, — протягла вона жалібним голосом і раптом затнулася, згадавши, що заводити мову про Петра Петровича ще досить небезпечно, хоч і «всі вже знову щасливі».
— Справді... все це, звичайно, прикро... — пробурмотів у відповідь Раскольников, але з таким неуважливим і майже байдужим виглядом, що Дунечка глянула на нього здивовано.
— Що я ще хотів, — говорив він далі, насилу пригадуючи, — ага: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не подумайте, що я не хотів до вас сьогодні перший прийти і чекав вас перших.
— Та що це ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна, так само дивуючись.
«Що це він, з обов’язку, чи що, нам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться, і вибачення просить, наче службу виконує або урок завчив».
— Я оце тільки прокинувся і хотів іти, та мене одяг затримав; забув учора сказати їй... Насті... замити ту кров... Оце тільки тепер встиг одягтися.
— Кров? яку кров? — стривожилася Пульхерія Олександрівна.
— Це так... не турбуйтесь. Це кров через те, що вчора, коли я тинявся не в собі, я натрапив на одну роздавлену людину... чиновника одного...
— Не в собі? Але ж ти все пам’ятаєш? — перебив Разуміхін.
— Це правда, — з якоюсь особливою уважністю відповів Раскольников, — пам’ятаю все, до найменшої навіть дрібниці, а от розумієш, навіщо я те робив, та туди ходив, та оте говорив — уже й не можу як слід пояснити.