— І дуже він її побив?
— Та хіба не однаково, — озвалася Дуня.
— Гм! А зрештою, охота вам, мамо, про такі дурниці розповідати, — роздратовано і мовби ненароком сказав раптом Раскольников.
— Ой, друже мій, та я не знала, про що вже й заговорити, — вихопилось у Пульхерії Олександрівни.
— Та що ви, боїтеся, чи що, мене всі? — сказав він, криво всміхаючись.
— Це справді так, — відповіла Дуня, прямо й суворо дивлячись на брата. — Мама, ідучи сходами, навіть хрестилася від страху.
Обличчям його ніби пройшла судорога.
— Ой, що ти, Дуню! Не сердься, прошу тебе, Родю... Навіщо ти, Дуню! — вигукнула збентежена Пульхерія Олександрівна, — це я, справді, їдучи сюди, всю дорогу мріяла у вагоні: як ми зустрінемося, як про все розповімо одне одному... і така була щаслива, що й дороги не бачила! Та що я! Я й тепер щаслива... Даремно це ти, Дуню! Я вже і з того щаслива, що бачу тебе, Родю...
— Годі, мамо, — зніяковіло пробурмотів він, не дивлячись на неї і стиснувши їй руку, — встигнемо ще наговоритись!
Сказавши це, він зненацька збентежився і зблід: знову оте недавнє жахливе відчуття мертвим холодом пройняло душу його; знову йому стало ясно і зрозуміло, що сказав він зараз страшну неправду, що віднині не тільки ніколи не доведеться йому встигнути наговоритись, але вже ні про що більше, ніколи і ні з ким віднині не можна йому говорити. Ця думка так тяжко вплинула на нього, що він, на мить майже зовсім знетямившись, підвівся з місця і, ні на кого не дивлячись, пішов з кімнати.
— Що це ти? — крикнув Разуміхін, хапаючи його за руку.
Раскольников сів знову і почав мовчки оглядатись; всі позирали на нього здивовано.
— Та чого ви всі такі смутні! — вигукнув він раптом, зовсім несподівано, — скажіть що-небудь! Чого, справді, отак сидіти! Ну, говоріть же! Будемо розмовляти... Зійшлися й мовчимо... Нумо, що-небудь!
— Слава Богу! А я думала, що з ним щось таке, як учора, починається, — сказала, перехрестившись, Пульхерія Олександрівна.
— Що тобі, Родю? — насторожено спитала Євдокія Романівна.
— Так, нічого, штуку одну пригадав, — відповів він і раптом засміявся.
— Ну, коли штуку, то й добре! А то я і сам був подумав... — пробурмотів Зосимов, підводячись з дивана. — Мені одначе пора; я ще зайду, може... якщо застану...
Він відкланявся й пішов.
— Яка прекрасна людина! — зауважила Пульхерія Олександрівна.
— Авжеж, прекрасна, чудова, освічена, розумна... — заговорив раптом Раскольников якоюсь несподіваною скоромовкою і з якимось незвичайним для нього пожвавленням, — я не пам’ятаю, де його раніше, до хвороби, зустрічав... Здається, десь зустрічав... Ось і цей теж хороша людина! — кивнув він на Разуміхіна, — подобається він тобі, Дуню? — спитав він і раптом, не знати з чого, розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Ой, який же ти... свинтус! — промовив, червоніючи, вкрай зніяковілий Разуміхін і підвівся зі стільця. Пульхерія Олександрівна злегка усміхнулась, а Раскольников гучно зареготав.
— Та куди ти?
— Я теж... мені треба.
— Зовсім тобі не треба, залишайся! Зосимов пішов, то й тобі треба. Не йди... А котра година? Є вже дванадцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та чого ви знову замовкли? Все тільки я та я розмовляю!..
— Це подарунок Марфи Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Олександрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не жіночий.
— Мені такий подобається, — сказала Дуня.
«Отже, не женихів подарунок», — подумав Разуміхін і невідомо чому зрадів.
— А я думав, що Лужина подарунок, — зауважив Раскольников.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А пам’ятаєте, мамо, як я закоханий був і женитись хотів, — раптом сказав він, дивлячись на матір, вражену несподіваним поворотом розмови і тоном, яким він про це заговорив.
— Ой, мій любий, звичайно, пам’ятаю! — Пульхерія Олександрівна переглянулася з Дунечкою і Разуміхіним.
— Гм! Так! а що мені вам розповісти? Навіть мало пам’ятаю. Вона хвора така дівчинка була, — говорив він далі, начебто знову раптом замислюючись, і похилив голову, — зовсім хвора; убогим любила подавати і про монастир усе мріяла, і якось залилася сльозами, коли мені про це почала говорити; так, так... пам’ятаю... добре пам’ятаю. Негарна така... Далебі, не знаю, чим вона мені була мила, здається тим, що завжди хворіла... Коли б вона була ще крива або горбата, я б, здається, ще більше її полюбив... (Він замислено усміхнувся.) Так... якесь марення весняне було...
— Ні, тут не саме марення весняне, — із запалом сказала Дунечка.