Він уважно і з напруженням подивився на сестру, але не дочув або навіть не зрозумів її слів. Потім, глибоко замислений, підвівся, підійшов до матері, поцілував її, повернувся назад і сів.
— Ти досі її любиш! — сказала розчулена Пульхерія Олександрівна.
— Її? Досі? Ага... ви про неї! Ні. Тепер усе це немовби на тому світі... і так давно. Та й все навколо наче не тут діється.
Він уважно подивився на них.
— От і вас... наче з відстані в тисячу верст на вас дивлюся... Та й чорт знає, навіщо ми про це говоримо! І нащо розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті і знову замислюючись.
— Яка в тебе погана квартира, Родю, наче домовина, — сказала зненацька Пульхерія Олександрівна, перериваючи тяжку мовчанку, — я певна, що ти наполовину через квартиру став таким меланхоліком.
— Квартира? — відповів він неуважно. — Справді, квартира багато спричинилась... я теж про це думав... А коли б ви знали, проте, яку дивну думку зараз висловили, мамо, — додав він раптом, якось чудно усміхнувшись.
Ще трохи, і ці люди, ці рідні, після трирічної розлуки, цей родинний тон розмови за цілковитої неможливості бодай про щось говорити, — зробилися б, нарешті, зовсім йому нестерпні. Було, проте, одне невідкладне питання, яке так чи інакше треба було неодмінно розв’язати сьогодні, — це вирішив він ще тоді, коли прокинувся. Тепер він зрадів цьому питанню, як виходу.
— От що, Дуню, — почав він серйозно й сухо, — я, звичайно, прошу в тебе за вчорашнє пробачення, але я за обов’язок свій вважаю знову тобі нагадати, що від головного свого я не відступаюсь. Або я, або Лужин. Хай я негідник, а ти не повинна. Хтось один. Коли ж ти підеш за Лужина, я одразу ж перестаю тебе вважати за сестру.
— Родю, Родю! Та це ж те саме, що й вчора, — з болем вигукнула Пульхерія Олександрівна, — і чому ти все негідником себе називаєш, не можу я цього стерпіти! І вчора теж...
— Брате, — твердо і так само сухо відповіла Дуня, — в усьому цьому є помилка з твого боку. Я за ніч усе обміркувала і знайшла помилку. Річ у тому, що ти, здається, гадаєш, начебто я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім це не так. Я просто для себе йду, бо мені самій тяжко; звичайно, буду рада, коли при цьому пощастить стати корисною рідним, але не це було основною причиною мого рішення...
«Неправду говорить! — думав Раскольников, кусаючи нігті від злості. — Гордячка! Признатися не хоче, що забажалося благодіяти!.. О, низькі душі! Вони й люблять, наче ненавидять... О, як я... ненавиджу їх усіх!»
— Одним словом, я йду за Петра Петровича, — говорила далі Дунечка, — бо вибираю найменше зло. Я маю намір чесно виконувати все, чого він від мене сподівається, отже, я його не обманюю... Чого ти так зараз усміхнувся?
Вона теж спалахнула, і в очах її промайнув гнів.
— Усе виконувати? — спитав він, уїдливо посміхаючись.
— До певної межі. І манера і форма сватання Петра Петровича показали мені одразу ж, що саме йому потрібно. Він, звичайно, цінує себе, може, занадто високо, але я гадаю, що він і мене цінує... Чого ти знову смієшся?
— А чого ти знову червонієш? Ти неправду кажеш, сестро, ти навмисно вигадуєш, з самої тільки жіночої упертості, щоб тільки на своєму поставити тут переді мною... Ти не можеш поважати Лужина; я бачив його і говорив з ним. Отже, продаєш себе за гроші і, виходить, з усіх поглядів чиниш негідно, і я радий, що ти принаймні червоніти можеш!
— Ні, я правду кажу!.. — крикнула Дунечка, втрачаючи весь спокій, — я не піду за нього, коли не буду переконана, що він цінує мене і дорожить мною; я не піду за нього, коли не буду твердо переконана, що сама можу поважати його. На щастя, я можу в цьому переконатись напевно, і навіть сьогодні ж. А такий шлюб не є підлотою, як ти це назвав! А коли б ти і мав рацію, коли б я й справді зважилася на підлоту, — хіба не безжалісно з твого боку так зі мною говорити? Навіщо ти вимагаєш від мене геройства, якого і в тобі самому, може, немає? Це деспотизм, це насильство! Коли я погублю кого, то тільки себе саму... Я ще нікого не зарізала!.. Чого ти так дивишся на мене? Чого ти так зблід? Родю, що тобі? Родю, любий!..
— Господи! До непритомності довела, — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Ні, ні... дурниця... нічого!.. Трохи в голові запаморочилося. Зовсім я не знепритомнів... Далися вам ці непритомності!.. Гм! так... що пак я хотів? Ага: як саме ти сьогодні ж переконаєшся, що можеш поважати його і що він... цінує, чи що, як ти сказала? Ти, здається, сказала, що сьогодні? Чи, може, я помилився?
— Мамо, покажіть-но братові листа від Петра Петровича, — сказала Дунечка.
Пульхерія Олександрівна тремтячими руками подала листа. Він з великою цікавістю взяв його. Але, перш ніж розгорнути, раптом якось із подивом глянув на Дунечку.