— Чудно, — проказав він поволі, немовби раптом вражений новою думкою, — та чого це я так клопочуся? Навіщо весь отой галас? Та йди собі за кого хочеш!
Він говорив наче для себе, але вимовив уголос і якийсь час збентежено позирав на сестру.
Він розгорнув, нарешті, листа, все ще зберігаючи вигляд якогось незрозумілого здивування; потім повільно й уважно почав читати і прочитав двічі. Пульхерія Олександрівна була незвичайно занепокоєна, та й усі чекали чогось особливого.
— Дивує мене, — почав він після деякого роздуму, передаючи листа матері, але не звертаючись ні до кого зокрема, — адже він справи веде, адвокат, і мова навіть у нього така... з претензією, — а як же безграмотно пише.
Всі ворухнулися; зовсім не того сподівались.
— Та вони ж усі так пишуть, — уривисто зауважив Разуміхін.
— Ти хіба читав?
— Читав.
— Ми показували, Родю, ми... радилися з ним, — почала зніяковіло Пульхерія Олександрівна.
— Це, власне, судовий стиль, — перебив Разуміхін, — судові папери ще й досі так пишуться.
— Судовий? А й справді, судовий, діловий... Не те щоб дуже вже безграмотно, та й не те щоб дуже вже літературно; діловий!
— Петро Петрович і не приховує, що вчився на мідяки, і навіть пишається тим, що самотужки вибився в люди, — зауважила Євдокія Романівна, яку трохи образив новий тон брата.
— Що ж, коли пишається, то і є чим, — я не заперечую. Ти, сестро, здається, образилась, що я, прочитавши листа, лише на таке фривольне зауваження спромігся, і думаєш, що я навмисно про такі дрібниці заговорив, щоб поглузувати з тебе від досади. Навпаки, цей стиль наштовхнув мене на один зовсім не другорядний на цей раз висновок. Там є такий вислів: «нарікайте на себе», поставлений дуже значуще і ясно, і, крім того, є погроза, що він одразу ж піде, якщо я прибуду. Ця погроза піти — все одно, що погроза вас обох кинути, коли будете неслухняні, і кинути тепер, коли вже в Петербург викликав. Ну, як ти гадаєш: чи можна за оцей вислів образитись на Лужина так само, як коли б написав це ось він (він показав на Разуміхіна) або Зосимов, або хтось інший з нас?
— Н-ні, — відповіла Дунечка, пожвавлюючись, — я добре зрозуміла, що це занадто наївно висловлено і що він, може, тільки не майстер писати... Це ти добре, брате, зміркував. Я навіть не сподівалась...
— Це по-судовому висловлено, а по-судовому інакше писати не можна, і вийшло грубіше, ніж, може, він хотів. Проте я мушу тебе трохи розчарувати: в цьому листі є ще один вислів, один наклеп на мене, і досить-таки підлий. Я гроші віддав учора вдові, сухотній і безпорадній, і не «під приводом похорону», а просто на похорон, і не в руки дочки-дівиці, як він пише, «негідної поведінки» (і яку я вчора вперше в житті бачив), а якраз удові. В усьому цьому я вбачаю надто вже поспішне бажання мене заплямувати і посварити з вами. Висловлено знову-таки по-судовому, тобто з надто явним розкриттям наміру і з поспішністю вельми наївною. Людина цей Лужин розумна, але щоб розумно діяти — самого тільки розуму мало. Все це характеризує людину і... не думаю, щоб він тебе дуже цінував. Кажу тобі це єдино як напучення, бо щиро бажаю тобі добра...
Дунечка не відповіла; вона вже все вирішила раніше і тепер чекала тільки вечора.
— То як же ти вирішуєш, Родю? — спитала Пульхерія Олександрівна, ще більш, ніж до того, занепокоєна його раптовим, новим, діловим тоном мови.
— Що саме «вирішуєш»?
— Та он же Петро Петрович пише, щоб тебе не було в нас увечері і що він відкланяється... коли ти прийдеш. То як же ти... вчиниш?
— Це вже, звичайно, не мені вирішувати, а, по-перше, вам, коли така вимога Петра Петровича вас не ображає, а по-друге, — Дуні, коли вона теж не ображається. А я зроблю, як вам краще, — додав він сухо.
— Дунечка вже вирішила, і я цілком з нею згодна, — поспішила вставити Пульхерія Олександрівна.
— Я вирішила просити тебе, Родю, настійливо просити неодмінно бути у нас на цьому побаченні, — сказала Дунечка, — прийдеш?
— Прийду.
— Я й вас теж прошу бути у нас о восьмій годині, — звернулася вона до Разуміхіна. — Мамо, я їх теж запрошую.
— І прекрасно, Дунечко. Ну, вже як ви там вирішили, — додала Пульхерія Олександрівна, — так уже хай і буде. А мені й самій легше; не люблю прикидатись і брехати; краще будемо всю правду говорити... Сердься не сердься тепер, Петре Петровичу!
IV
У цю мить двері повільно відчинились, і в кімнату, боязко оглядаючись, ввійшла якась дівчина. Всі обернулися до неї з подивом і цікавістю. Раскольников спочатку не пізнав її. Це була Софія Семенівна Мармеладова. Вчора бачив він її вперше, але в такий час, за таких обставин і в такому убранні, що в пам’яті його залишився образ немовби зовсім іншої особи. Тепер це була скромно і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, схожа на дівчинку; трималася вона скромно і пристойно, але з виразом якоїсь заляканості на ясному обличчі. На ній було дуже простеньке домашнє платтячко, на голові ношений, давнього фасону капелюшок; тільки в руках була, як і вчора, парасолька. Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те щоб зніяковіла, а й зовсім розгубилася, сторопіла, мов маленька дитина, і навіть зробила рух, щоб піти назад.