— Боюся, вам доведеться скористатись запрошенням. Заходьте, я вас не вкушу.
— Мене заарештовано?
— Ні в якому разі. Ми просто трохи поговоримо. Сюди, сер, ось так. Влаштовуйтесь, як вам зручно.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Древівіан завів його до просторої кімнати, оббитої панелями горіхового дерева. Меблі пасували стінам: важкі, з чорного дерева, вкриті лаком і вишуканим різьбленням. Високий рівний стіл видавався антикварною річчю. Одну стіну закривав важкий вицвілий гобелен із зображенням мисливської сцени.
— Вам подобається? — поцікавився Древівіан. — Все це зроблено нашими руками. Дружина скопіювала гобелен у Музеї Метрополітен, двоє синів виготовили меблі. Вони хотіли зробити щось старовинне, в іспанському дусі, але трохи зручніше, тому довелося подекуди модифікувати форми. Мій особистий внесок невидимий. Я фахівець з музики періоду барокко.
— У вільний від роботи в поліції час, — зауважив Баррент.
— Так, у вільний час, — Древівіан відвернувся від Баррента й задумливо поглянув на гобелен. — Про поліцію ми ще поговоримо. Скажіть спершу, що ви думаєте про цю кімнату?
— Вона чудова.
— Справді? Ну?
— Та… я не суддя.
— Ви повинні бути суддею. У цій кімнаті вся цивілізація Землі в мініатюрі. Скажіть щиро, що ви про неї думаєте?
— Вона ніби позбавлена життя, — промовив Баррент.
Древівіан обернувся до Баррента й усміхнувся:
— Так, ви обрали влучне слово. Я б радше назвав її річчю в собі. Це кімната високого статусу, Барренте. Скільки зусиль пішло на поліпшення стародавніх стилів. Моя родина відтворила шматочок іспанської минувшини, тоді як інші відтворюють історію Майя, стародавньої Америки чи Океанії. І все-таки порожнеча впадає в око. Наші автоматизовані заводи рік у рік виготовляють одну й ту саму продукцію. А що у всіх однакові речі, то ми відчуваємо потребу змінити готовий вироб, прикрасити його, виразити себе в ньому, зрости у власних очах. Ось як воно на Землі, Барренте. Наша енергія та вміння витрачаються безглуздо. Ми виготовляємо старі меблі, піклуємося рангом і статусом, а тим часом ніхто не обстежує й не завойовує далекі планети. Ми вже віддавна нікуди не рухаємось. Стабільність призвела до застою, і ми йому підкорилися. Ми так соціалізувалися, що особистість замкнулася на себе — її відвертали від будь-якої корисної мети. Гадаю, ви пересвідчилися в цьому за час свого перебування на Землі?
— Так. Але я не сподівався почути ці слова з вуст начальника поліції.
— Я незвичайна людина, — трохи насмішкувато мовив Древівіан. — А таємна поліція — незвичайна установа.
— Вона повинна бути напрочуд ефективною. Як ви довідалися про мене?
— Ну, це було досить просто. Більшість землян виховують так, щоб вони відчували небезпеку. Адже така нам дісталася спадщина. Майже всі люди, з якими ви зустрічалися, спостерігали вашу чужорідність. Ви виділялися, немов вовк поміж ягнят. Вони негайно повідомляли мене.
— Зрозуміло, — відгукнувся Баррент. — А що тепер?
— Насамперед я хотів би, щоб ви розповіли мені про Омегу.
Баррент розповів Начальникові Таємної Поліції про своє життя на планеті в’язнів. Древівіан кивнув із легкою усмішкою на вустах.
— Так, саме цього варто було сподіватися. Те саме відбувалося колись в Америці й Австралії. Звісно, є відмінності: ви цілком ізольовані від своєї батьківщини. Але у вас є те саме люте завзяття, та сама рішучість і безжальність.
— Що ви збираєтеся робити?
Древівіан знизав плечима.
— Яка різниця. Мабуть, я міг би вбити вас. Але це не зупинить вашу групу на Омезі, й вона знову посилатиме сюди своїх шпигунів або захопить тюремний корабель. Як тільки омежці розпочнуть дії, вони враз відкриють правду.
— Яку правду?
— Я думав, що ви вже здогадалися. Земля не воювала майже вісімсот років. Ми не знаємо, як це робиться. Сторожові кораблі навколо Омеги — то сама видимість. Вони повністю автоматизовані, їх запрограмували відповідно до умов, що існували кількасот років тому. Рішучий штурм — і ви захопите корабель, а тоді й решта будуть ваші. Після цього ніщо не завадить омежцям повернутися на Землю, а там ніхто не чинитиме їм опору. Ось чому в’язням, яких висилають звідси, стирають пам’ять. Якби не це, вразливість Землі була б занадто явною.
— Якщо ви усвідомлюєте становище, тоді чому ваші керівники нічого не роблять?
— Спочатку ми хотіли щось зробити. Але самого бажання замало. Ми воліли не помічати таку можливість. Здавалося, status quo триватиме вічно. Не хотілося думати про день, коли омежці повернуться на Землю.