Клара відвела очі від похмурих заголовків. Вони з Пітером уже давно не передплачували монреальських газет. Незнання було справжньою благодаттю. Вони віддавали перевагу місцевій «Вільямсбург каунті ньюс»[4], де можна було прочитати про корову Вейна, про приїзд онуків до Гілен або про стьобану ковдру, яку продавали на аукціоні на користь будинку для літніх людей. Час від часу Клара замислювалася, а чи не намагалися вони в такий спосіб утекти від реальності й уникнути відповідальності. Потім вона зрозуміла, що їй байдуже. До того ж вона дізнавалася всі життєво необхідні новини тут, у бістро Олівера, яке було серцем Трьох Сосен.
— До тебе мільйон миль, — пролунав знайомий любий голос. Джейн була захекана й усміхнена, а її вкрите зморшками сміху обличчя пашіло рум’янцем від осінньої прохолоди та жвавої ходи від її будинку через сільський лук.
— Вибач за спізнення, — прошепотіла вона Кларі на вухо, і вони обійнялися — одна маленька, пухкенька й задихана, а друга на тридцять років молодша, струнка, все ще збуджена високою дозою кофеїну.
— Ти тремтиш, — сказала Джейн, сідаючи за столик і замовляючи собі café au lait. — Я не знала, що ти так турбуватимешся.
— От брудна стара відьма! — засміялася Клара.
— Сьогодні вранці я саме нею і була, це точно. Ти чула, що сталося?
— Ні, а що сталося? — Клара нахилися вперед, з нетерпінням чекаючи на новину.
Вони з Пітером їздили до Монреалю купувати полотно й акрилові фарби для роботи. Обоє були художниками. Пітер — успішним. Клара — досі невідомою, і, як потайки вважали більшість її друзів, такою напевне й залишиться, якщо й надалі вперто писатиме свої незбагненні картини. Клара мусила визнати, що її серія войовничих маток майже повністю втрачена для купівельної публіки, а от предмети побуту з пишними зачісками й велетенськими ногами мали певний успіх. Одну таку картину вона продала. Решта, штук із п’ятдесят, стояли в підвалі, дуже схожому на майстерню Волта Діснея.
— Ні! — прошепотіла щиро вражена Клара кількома хвилинами потому.
За двадцять п’ять років свого життя в Трьох Соснах вона ніколи не чула про жодний злочин. Двері замикали з єдиної причини — щоб сусіди не зносили кошики з цукіні під час сезону збору врожаю. Правда, як було зрозуміло із заголовка «Газетт», був іще один урожай, який не поступався за масштабами цукіні, — марихуана. Але ті, хто не займався цим, намагалися нічого не помічати.
Окрім цього, жодних злочинів не було. Ні зламів, ні випадків вандалізму, ні насильства. У Трьох Соснах навіть поліції не було. Коли-не-коли лейтенант Робер Лем’є разом із місцевими поліцейськими об’їжджали навколо муніципалітету, просто щоб нагадати про себе, утім, потреби в них не виникало.
До цього ранку.
— Можливо, то був жарт? — Клара намагалася відігнати від себе ту огидну картину, яку намалювала їй Джейн.
— Ні, то був не жарт, — пригадуючи, відповіла Джейн. — Один із хлопців сміявся. Я зараз оце подумала, і такий сміх мені видався знайомим. Так сміються, коли не смішно. — Джейн поглянула на Клару своїми блакитними очима. Очима, сповненими подиву. — Я чула таке, коли працювала вчителькою. Дякувати богові, це траплялося не часто. Саме так сміються хлопці, коли щось пошкоджують і отримують від цього задоволення. — Джейн здригнулася від цих спогадів і щільніше загорнулася в кардиган. — Огидний сміх. Я рада, що тебе там не було.
Подруга вимовила ці слова якраз у той момент, як Клара дотягнулася через круглий столик із темного дерева до маленької, холодної руки Джейн, стиснула її і щиро пошкодувала, що не вона опинилася на місці Джейн.
— Ти кажеш, то були просто діти?
— На них були лижні маски, тож важко сказати, але, гадаю, я впізнала їх.
— І хто ж то був?
— Філіпп Крофт, Ґас Геннессі та Клод ла П’єр, — прошепотіла Джейн, оглядаючись довкола, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.
— Ти впевнена?
Клара знала усіх трьох хлопців. Зразковими бойскаутами їх не назвеш, але ніхто з них не здавався здатним на таке.
— Ні, — визнала Джейн.
— Краще нікому більше не розповідати.
— Запізно.
— Що значить «запізно»?
— Я промовила їхні імена сьогодні вранці, коли це відбувалося.
— Але ж ти промовила їхні імена пошепки?
Клара відчула, як кров від пальців хлинула до серця. «Будь ласка, будь ласка, будь ласка!» — мовчки благала вона.
— Я прокричала.
Побачивши вираз обличчя Клари, Джейн поспішила виправдатися: