«Без сумніву, — подумав Ґамаш, — французькі двері за цими двома залами ведуть до їдальні — тієї кімнати, яку рекомендував Бен Гедлі».
— Чи можу я вам допомогти? — запитала його досконалою французькою огрядна молода жінка з нездоровим кольором обличчя.
— Так. Я хотів би поговорити з власником, будь ласка. Олів’є Брюле, здається.
— Якщо бажаєте присісти, я приведу його. Вип’єте кави, поки чекаєте?
У лісі було прохолодно, і думка про café au lait перед відкритим вогнищем була надто спокусливою. І, можливо, одну-дві лакричні трубочки. Чекаючи на пана Брюле й каву, він намагався з’ясувати, що було незвичайного або несподіваного в цьому чудовому бістро. Щось не стикувалося, якась дрібниця.
— Вибачте, що турбую вас, — пролунав хриплий голос трохи вище над ним. Ґамаш підвів голову й побачив літню жінку з підстриженим сивим волоссям, яка спиралася на сучкувату тростину. Схопившись на ноги, він відзначив, що жінка була вищою, ніж він очікував. Навіть зігнувшись, вона була майже його зросту, і в нього склалося враження, що вона лише здавалася такою тендітною.
Арман Ґамаш ледь помітно вклонився й показав на інший стілець за своїм маленьким столиком. Жінка-жердина завагалася, але нарешті нахилилася й сіла.
— Мене звати Рут Зардо, — промовила вона голосно й повільно, наче до недоумкуватої дитини. — Це правда? Джейн мертва?
— Так, мадам Зардо. Мені дуже шкода.
Потужний вибух, такий раптовий і сильний, що Ґамаш навіть підстрибнув, заповнив бістро. Ніхто з інших відвідувачів, як він помітив, навіть не здригнувся. За мить він усвідомив, що шум ішов від Рут Зардо: вона била ціпком по підлозі — здавалося, ключкою орудує печерна людина. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб хтось так робив раніше. Він бачив, як люди з палицями піднімали їх і тарабанили ними по підлозі, намагаючись привернути до себе увагу, і це зазвичай спрацьовувало. Але Рут Зардо підняла свою палицю швидким і, очевидно, відпрацьованим рухом, узялася за прямий кінець, замахнулася й перекинула ціпок над головою так, аби вигнуте руків’я вдарило об підлогу.
— Що ви тут робите, поки Джейн лежить мертва в лісі? Що ви за поліція? Хто вбив Джейн?
У бістро на мить запанувала тиша, потім гомін розмов поступово поновився. Задумливі очі Армана Ґамаша витримали її владний погляд. Він повільно перехилявся через стіл, доки не переконався, що ніхто інший його не почує. Рут, вважаючи, що він ось-ось прошепоче ім’я людини, яка вбила її подругу, теж нахилилася.
— Рут Зардо, моє завдання — з’ясувати, хто вбив вашу подругу. І я це зроблю. Я це зроблю так, як вважатиму за потрібне. Я не дозволю знущатися наді мною і не дозволю ставитися до мене з неповагою. Це моє розслідування. Якщо ви маєте щось сказати чи запитати, будь ласка. Але ніколи, ніколи більше не розмахуйте цим ціпком у моїй компанії. І ніколи більше не розмовляйте зі мною в такому тоні.
— Як я смію! Цей офіцер, очевидно, дуже старанно працює. — Рут піднялася сама й підвищила голос. — Не можна заважати найкращому працівнику, якого може запропонувати поліція Квебеку.
Ґамашу було цікаво, чи справді Рут Зардо вірила, що цей сарказм буде плідним. Він також дивувався, чому вона взагалі так до нього ставиться.
— Мадам Зардо, що вам принести? — запитала молода офіціантка, наче нічого не сталося. Чи, можливо, то була просто пауза.
— Будь ласка, віскі, Марі, — сказала Рут, раптом здуваючись і опускаючись назад у крісло. — Мені шкода. Пробачте мені.
Ґамашу здалося, що вона говорила, ніби людина, яка звикла вибачатися.
— Мабуть, можна було пояснити мою огидну поведінку смертю Джейн, але ви побачите, що я така і є. Я не маю таланту вибирати собі битви. Життя, як не дивно, нагадує мені битву. Усе цілком.
— Тож це ще не кінець?
— Гадаю, що так. Але вам не бракуватиме компанії у вашому шанці. І я обіцяю не махати палицею, принаймні біля вас.
Арман Ґамаш саме відкинувся на спинку стільця, як принесли шотландське віскі, каву з молоком та цукерки. Він узяв їх і з усією гідністю, яку тільки міг зібрати, звернувся до Рут:
— Трубочку, мадам?
Рут узяла найбільшу й одразу ж відкусила край від червоної цукерки.