— Чи могла стріла зробити таку рану? — запитав Бовуар.
Здавалося, ніхто не знав.
«Якщо цю рану зробила стріла, — подумав Ґамаш, — то де вона? Вона повинна бути в тілі». Ґамаш пригадав образ із Нотр-Дам-де-Бон-Секур — церкви, яку вони з Рейн-Марі іноді відвідували. Стіни церкви були вкриті фресками зі святими на різних стадіях страждань і екстазу. Одна з тих фресок стояла зараз у нього перед очима. Святий Себастьян, який корчиться і падає, весь пронизаний стрілами. Кожна зі стріл стирчала з його мученицького тіла, наче вказівні перста. З тіла Джейн Ніл мала б стирчати стріла, і ця стріла повинна була вказувати на того, хто це зробив. Вихідного отвору не повинно було бути. Але він був. Ще одна загадка.
— Залишмо це й підемо далі. Наступний звіт.
Ланч тривав, офіцери сиділи, слухали й розмірковували вголос. Атмосфера заохочувала до співпраці. Ґамаш твердо вірив у співпрацю у своїй команді, а не в конкуренцію. Він усвідомлював, що був у меншості серед керівництва поліції, і вірив, що хороший лідер — це також і хороший послідовник. Він же спонукав свою команду ставитися один до одного з повагою, прислуховуватися до ідей, підтримувати одне одного. Не всі його розуміли. Це була дуже конкурентна сфера, де той, хто досягав результату, отримував підвищення. І бути другим у розкритті вбивства було марно. Ґамаш знав, що в поліції відзначали не тих, кого слід було, тому він віддавав належне командним гравцям. Він мав майже ідеальний показник розкриття злочинів і так і не піднявся вище за той ранг, у якому був от уже дванадцять років. Але він був щасливою людиною.
Ґамаш надкусив курку-гриль і смажений багет із овочами й вирішив, що із задоволенням буде їсти в цьому місці. Дехто з офіцерів узяв по пиву, але не Ґамаш — він віддавав перевагу імбирному лимонаду, який традиційно називали пивом, хоча він був безалкогольним. Гора бутербродів швидко зникла.
— Коронер виявив дещо дивне, — повідомила Ізабель Лакост. Два шматочки пір’я, застряглі в рані.
— Хіба стріли не мають пір’я? — запитав Ґамаш.
Він знову побачив святого Себастьяна і його стріли, усі з пір’ям.
— Мали, — швидко відповіла Ніколь, радіючи можливості показати свою обізнаність. — Тепер хвостовики пластмасові.
Ґамаш кивнув.
— Я цього не знав. Щось іще?
— Як ви бачили, крові було дуже мало, що свідчить про миттєву смерть. Вона була вбита там, де її знайшли. Тіло не пересували. Час смерті між шостою тридцять і сьомою ранку.
Ґамаш розповів їм, що він дізнався від Олів’є та Йоланди, і роздав завдання. Першим на черзі був обшук будинку Джейн Ніл. Саме тоді в Ґамаша задзвонив телефон. Це був адвокат Йоланди Фонтейн. Ґамаш, як завжди, говорив спокійно, але був помітно розчарованим.
— Ми поки що не потрапимо до будинку Джейн Ніл, — повідомив він, завершивши розмову і склавши свій стільник. Адвокат місіс Фонтейн неймовірним чином знайшов суддю, який погодився підписати судову заборону на обшук будинку.
— Доки? — запитав Бовуар.
— Доки не буде доведено, що це вбивство, або поки не буде доведено, що місіс Фонтейн не успадкувала будинок. Нові пріоритети такі. Знайти заповіт Джейн Ніл і дістати інформацію на місцевих лучників. Мене також цікавить, чому мисливець, випадково підстреливши міс Ніл, турбувався про стрілу. Нам також потрібно дізнатися більше про смерть Тіммер Гедлі. Я знайду нам приміщення для оперативного штабу десь у Трьох Соснах. Я також поговорю з Морров. Бовуар, я хочу, щоб ти пішов зі мною. Ви теж, агенте Ніколь.
— Сьогодні День подяки, — зауважив Бовуар. Ґамаш зупинився як укопаний. Він забув.
— Хто тут має плани на обід до Дня подяки?
Усі підняли руки. Він теж мав плани, коли на те пішло. Рейн-Марі запросила на обід їхніх найкращих друзів. Близьких друзів, тож його точно бракуватиме. І він сумнівався, що вони купляться на відмовку про лікувальний центр.
— Плани міняються. Ми повертаємося до Монреаля о четвертій — це за півтори години. За цей час обстежте якомога більшу територію. Ми не можемо дозволити собі «висяк» тільки тому, що індичка не чекатиме.
Бовуар відчинив дерев’яну хвіртку, що вела звивистою стежкою до дверей котеджу.
Навколо будинку цвіла гортензія, порожевіла через холодну погоду. Обабіч доріжки росли старі кущі садових троянд, а між ними були підсаджені якісь фіолетові квіти. На думку Ґамаша, то, мабуть, була лаванда. Він подумки відзначив, що треба запитати про це місіс Морров, як буде слушний момент. Наперстянки та мальви він упізнав одразу. Єдиним недоліком їхньої квартири в Утремоні була відсутність іншого місця для рослин, окрім ящиків на підвіконнях. Ґамаш хотів би мати точнісінько такий сад. Сад ідеально пасував до скромного цегляного будинку, до якого він наближався. Не встигли вони постукати, як Пітер відчинив темно-сині двері й вони увійшли до невеличкого передпокою з колекцією верхнього одягу на кілочках і черевиків, запханих під довгу дерев’яну лаву.