— У берлінгтонських новинах кажуть, що насувається дощ, — сказав Пітер, узяв їхні пальта й провів до великої сільської кухні. — Звісно, вони майже завжди помиляються. Здається, у нас тут особливий мікроклімат. Мабуть, через гори.
Кімната була теплою й затишною, з блискучими столами з темного дерева та відкритими полицями, на яких виднілися фаянсовий і олов’яний посуд і скло. Плетені з ганчір’я килимки мали такий вигляд, наче їх буквально покидали по всій вініловій підлозі, надаючи кімнаті невимушеного шарму. На одному кінці обіднього соснового столу стояв величезний букет, розміром майже з острів. На іншому сиділа Клара, загорнута в барвистий вовняний плед. Вона здавалася змарнілою і відстороненою.
— Кави? — Пітер був не зовсім упевнений, що треба робити за етикетом, але всі троє відмовилися.
Клара злегка всміхнулася й підвелася, простягнувши руку, і плед сповз із її плеча. Ґамаш знав: звичка до ввічливості настільки вкоренилася в людях, що навіть під час жахливої особистої втрати вони все одно всміхалися.
— Прийміть мої щирі співчуття, — сказав він Кларі.
— Дякую.
— Я б хотів, щоб ви сіли он туди, — прошепотів Ґамаш до Ніколь, указуючи на простий сосновий стілець біля дверей до передпокою, — і робили нотатки.
«Нотатки, — подумки повторила Ніколь. — Він ставиться до мене, як до секретарки. Після двох років у поліції Квебеку мене просять сидіти й занотовувати».
Інші влаштувалися за кухонним столом. Вона зауважила, що ні Ґамаш, ні Бовуар не дістали своїх блокнотів.
— Ми вважаємо, що смерть Джейн Ніл була нещасним випадком, — почав Ґамаш, — але в нас є проблема. Ми не можемо знайти зброю, і ніхто не з’явився з повинною, тож, боюся, нам доведеться розслідувати це як підозрілу смерть. Чи можете ви пригадати когось, хто міг би хотіти зашкодити вашій подрузі?
— Ні. Жодної душі. Джейн улаштовувала розпродажі випічки й уживаних речей для Спілки вірянок англіканської церкви тут, у церкві Святого Томаса. Вона була шкільною вчителькою на пенсії. Вона вела тихе, одноманітне життя.
— Місіс Морров?
Клара на мить замислилася, чи принаймні спробувала. Утім, її мозок був ошелешений і не здатний дати чітку відповідь.
— Хтось виграє від її смерті? — Ґамаш сподівався, що їй буде легше відповісти на чіткіше запитання.
— Я так не думаю, — заперечила Клара, відчуваючи себе дурепою через надмірні емоції. Гадаю, вона почувалася спокійно, хоча ми ніколи про це не говорили. Тут за невеликі гроші багато чого можна купити. Вона вирощувала власні овочі, але більшу частину віддавала. Мені завжди здавалося, що вона робила це більше для розваги, ніж через необхідність.
— А як щодо її будинку? — запитав Бовуар.
— Так, він буде коштувати досить дорого, — сказав Пітер. — Але досить дорого за стандартами Трьох Сосен, а не Монреаля. Вона могла б отримати за нього, мабуть, півтори сотні тисяч. Можливо, трохи більше.
— Чи міг би хтось в інший спосіб виграти від її смерті?
— Вочевидь, ні.
Ґамаш підвівся.
— Нам потрібен так званий «оперативний штаб». Приватне місце, де ми можемо облаштувати тимчасову штаб-квартиру тут, у Трьох Соснах. Можете порекомендувати нам підходяще місце?
— Залізнична станція. Вона більше не використовується за призначенням. Там розташована штаб-квартира добровільної пожежної команди. Я впевнений, що вони будуть не проти потіснитися.
— Боюся, нам потрібно щось більш приватне.
— Є старий шкільний будинок, — запропонувала Клара.
— Той, де працювала міс Ніл?
— Так, — підтвердив Пітер. — Ми проходили повз нього сьогодні вранці. Він належить Гедлі, але зараз там клуб зі стрільби з лука.
— Стрілецький клуб? — перепитав Бовуар, ледве вірячи своїм вухам.
— Він існує тут уже давно. Ми з Беном заснували його багато років тому.
— Будівля зачинена? У вас є ключ?
— Гадаю, десь є. У Бена теж є, напевне. Але там ніколи не замкнено. Може, варто було б.
Він подивився на Клару, шукаючи її думки або розради. Але її обличчя нічого не виражало. Ґамаш кивнув Бовуару, який узяв свій стільник і телефонував, поки інші говорили.
— Я хотів би скликати збори громади вранці, — сказав Ґамаш, — у церкві Святого Томаса, об 11:30. Але нам треба, щоб про них дізналися всі.