Выбрать главу

— Я хотіла зупинити їх. І це спрацювало. Вони зупинилися.

Джейн досі бачила, як хлопці біжать уздовж вулиці дю Мюлен геть із села. Один, у яскраво-зеленій масці, обернувся, щоб поглянути на неї. З його рук усе ще стікав качиний гній. Гній, який звалили на сільському лузі, аби використати як осінню мульчу на квітниках, але ще не встигли розкидати. Шкода, що вона не бачила виразу його обличчя. Він був злий? Наляканий? Чи потішався?

— То ти мала рацію. Щодо імен, я хочу сказати.

— Мабуть. Ніколи не думала, що за мого життя тут трапиться щось подібне.

— Тому ти й запізнилася? Мусила все відчистити?

— Так. Взагалі-то ні.

— А точніше ти можеш сказати?

— Мабуть. Ти в складі журі наступного мистецького показу у Вільмсбурзі, так?

— Так. Ми збираємося сьогодні пообіді. Пітер також там. А що?

Клара боялася й дихати. Невже це станеться? Невже після всіх улещувань і м’яких кпин, а іноді й не зовсім м’яких штовханів Джейн таки наважилася це зробити?

— Я готова.

Клара ніколи не бачила, щоб видихали з такою силою, як видихнула Джейн.

Крихти з круасана вихором злетіли з передовиці «Газетт» Кларі на коліна.

— Я запізнилася, — повільно почала Джейн, і її руки затремтіли, — бо я мусила вирішити. Я маю картину, яку хотіла б виставити.

На цих словах вона почала плакати.

У Трьох Соснах мистецтво Джейн споконвіку було неприхованою таємницею. Час від часу, проходячи лісом або полем, люди натикалися на неї, коли вона була зосереджена на своєму полотні. Але Джейн змушувала їх клястися, що не наближатимуться, не дивитимуться і відвертатимуть очі, ніби вони стали свідками сороміцького дійства, та, звісно, ніколи про це не згадуватимуть. Єдиний раз Клара бачила Джейн розгніваною, коли Ґабрі підійшов до неї зі спини. Він гадав, вона жартувала, попереджаючи ніколи не дивитися на її картини.

Він помилявся. Вона була вкрай серйозною. Минуло власне кілька місяців, доки Джейн і Ґарбі повернулися до нормальних дружніх стосунків; кожен з них почувався зрадженим. Але їхні добродушні натури й прихильне ставлення одне до одного загоїли тріщину. Проте це стало уроком.

Ніхто не мав бачити мистецтва Джейн.

Дотепер, очевидно. Та зараз мисткиня була сповнена такими сильними почуттями, що сиділа в бістро й ревла. Клара була водночас шокована й налякана. Вона нишком озирнулася, почасти сподіваючись, що ніхто не дивиться, а почасти відчайдушно бажаючи, щоб хтось таки помітив і підказав, що робити. Потім вона поставила собі запитання, яке завжди було в неї напохваті й до якого вона постійно зверталася, як до чоток. «Що зробила б Джейн?» І вона дістала відповідь. Джейн дозволила б їй поплакати, дозволила б поголосити. Дозволила б побити посуд, якщо їй це було треба. І Джейн не тікала б. Коли буря минула б, Джейн була б поряд. А потім обійняла б Клару, заспокоїла її, переконала, що та не сама. І ніколи не залишиться сама. Тож Клара сиділа, дивилася й чекала. Вона знала нестерпний біль бездіяльності. Поступово плач ущухнув.

Клара підвелася підкреслено спокійно. Вона обійняла Джейн і відчула, як старе тіло з рипом заспокоюється. Потім вона прочитала коротеньку молитву, дякуючи богам за даровану милість. Милість плакати і милість дивитися.

— Джейн, якби я знала, що це для тебе так болісно, я б ніколи не вмовляла тебе виставити свої картини. Мені дуже прикро.

— Ні, дорогенька, — Джейн знову перехилилася через стіл, за яким вони сиділи, і взяла руку Клари у свої, — ти не зрозуміла. То були не сльози болю. Ні. Я плакала, заскочена радістю.

Джейн відвела погляд кудись далеко й кивнула, наче продовжуючи розмовляти сама з собою:

— Нарешті.

— Як вона називається, твоя картина?

— «Ярмарковий день». Це завершальна хода сільського ярмарку.

І ось у п’ятницю, перед Днем подяки, картину встановили на мольберті в мистецькій галереї у Вільмсбурзі. Вона була загорнута в грубий папір і перев’язана шпагатом подібно до того, як загортають у ковдру немовля, оберігаючи його від холодного й безжального світу. Повільно, акуратно Пітер Морров розв’язав вузол, смикаючи за мотузку, доки вона не ослабла. Потім намотав старий шпагат на долоню, як намотують прядиво для в’язання. Кларі хотілося вбити його. Вона була готова заверещати, зістрибнути зі стільця й відштовхнути його. Жбурнути на землю той жалюгідний шпагат, можливо, і Пітера вкупі з ним, і віддерти провощений папір від полотна. Її обличчя набуло навіть спокійнішого вигляду, однак очі почали вирячуватися.

Пітер методично розгорнув один куток паперу, потім інший, розгладжуючи загини рукою. Клара й не здогадувалася, що прямокутник мав стільки кутів. Вона відчувала, як край стільця врізається в її сідниці. Решта членів журі, які зібрались, аби оцінити представлені роботи, нудьгувала. Клара турбувалася про всіх.