Гул майже затих, і дехто навіть кивав на знак згоди.
— У всіх нас є секрети, і, перш ніж розслідування закінчиться, я дізнаюся більшість ваших. Якщо вони не стосуються справи, то помруть разом зі мною. Але я їх дізнаюся. Майже щодня після обіду я сидітиму в бістро мсьє Брюле, переглядаючи нотатки. Запрошую вас приєднатися до мене, щось випити й поговорити.
Ґамаш знав, що злочин — це суто людський вчинок. Є причина і є наслідок. І єдиний відомий йому спосіб зловити злочинця — це налагодити контакт із людьми, які до нього причетні. Розмова в кафе була найприємнішим і найбезпечнішим способом це зробити.
— Є запитання?
— Нам загрожує небезпека? — запитала Ганна Парра, обрана представниця місцевої громади.
Ґамаш очікував цього. Це було важке питання, оскільки вони не знали, що це було — нещасний випадок чи вбивство.
— Не думаю. Чи слід замикати двері на ніч? Завжди. Чи слід бути обережним, гуляючи в лісі чи навіть вулицею Коммонс? Так. Чи всього цього робити не варто?
Він зробив паузу й побачив занепокоєння на обличчі кожного з прихожан.
— Ти замкнув двері вчора ввечері? — прошепотіла Клара до Пітера.
Він кивнув, і Клара з полегшенням стиснула його руку.
— А ти? — запитала вона Бена.
Той похитав головою.
— Ні, але сьогодні ввечері замкну.
— Це на ваш розсуд, — промовив Ґамаш. — Реакція, яку я спостерігаю найчастіше, — це обережність протягом тижня після подібної події. Потім люди повертаються до того способу життя, який є для них найбільш комфортним. Дехто продовжує дотримуватися запобіжних заходів усе життя, інші повертаються до старого укладу. Більшість знаходить золоту середину розсудливості. Немає правильного чи кращого шляху. Чесно кажучи, я зараз був би обережним, але немає жодної причини для паніки.
Ґамаш усміхнувся й додав:
— Ви не схожі на панікерів.
А вони й не панікували, хоча в більшості з них очі були трохи ширші, ніж тоді, коли вони прийшли.
— Крім того, я зупинюся тут у готелі. Це на той випадок, якщо у вас виникнуть якісь проблеми.
— Мене звати Старий Мюнден.
Чоловік років двадцяти п’яти піднявся зі свого місця. Він був неймовірно вродливий, з кучерявим темним волоссям, точеними, суворими рисами обличчя й сильним тілом вантажника. Бовуар кинув на Ґамаша погляд, зацікавлений і водночас спантеличений. Чи справді цього чоловіка звали «Старий Мюнден»? Він, сумніваючись, занотував ім’я.
— Так, пане Мюнден?
— Я чув, ніби Люсі не було з Джейн, коли та померла. Це правда?
— Так. Я розумію, що це дуже дивно.
— Ви маєте рацію, друже. Вона всюди ходила із собакою. Вона б не пішла в ліс без Люсі.
— З міркувань безпеки? — запитав Ґамаш.
— Ні, просто так. Навіщо собака, якщо не брати його на прогулянку? До того ж уранці, коли собака проситься побігати й зробити свої справи. Ні, сер. Це не має сенсу.
Ґамаш звернувся до присутніх:
— Чи може хтось із вас припустити, чому Джейн залишила Люсі?
Клара була вражена запитанням. Перед ними був керівник слідчої групи, старший офіцер поліції Квебеку, і запитував їхню думку. Раптом відбувся перехід від скорботи й певної пасивності до можливості бути корисними. Це стало «їхнім» розслідуванням.
— Якби Люсі захворіла або в неї була тічка, Джейн могла б залишити її вдома, — вигукнула Сью Вільямс.
— Це правда, — озвався Пітер, — однак тічки в Люсі немає і вона здорова.
— Можливо, Джейн побачила мисливців і повернула Люсі назад у будинок, щоб вони її помилково не застрелили? — запитав Вейн Робертсон, одразу закашлявся і сів. Його дружина Неллі обійняла його великою рукою так, ніби плоть була здатна відвернути хворобу.
— Та чи повернулася б вона до лісу сама, якщо там можна було зустріти мисливця?
— Можливо, і так. — відповів Бен. — Таке вже було. Пам’ятаєте, кілька років тому, коли вона спіймала… — він запнувся і розхвилювався.
Його перервана репліка викликала якийсь незручний сміх і гул. Ґамаш підняв брови й чекав.
— Це був я, як ви всі знаєте, — чоловік підвівся зі свого місця. — Мене звати Метью Крофт.
«Йому років тридцять п’ять, — подумав Ґамаш, — середньої статури, досить непоказний». Поруч із ним сиділа струнка, напружена жінка. Ім’я було знайоме.
— Три роки тому я незаконно полював у володіннях Гедлі. Міс Ніл заговорила зі мною, попросила мене піти.
— Ви пішли?
— Так.
— Чому ви взагалі там були?