— Ви вагалися щодо точності.
— У рекурсивному треба відпускати тятиву пальцями. Грубе відпускання вплине на точність. У блокового лука є спусковий механізм, тому він більш плавний. Він також має дуже точний пристрій для прицілювання.
— Сьогодні є мисливці, які обирають для полювання дерев’яні рекурсивні луки та дерев’яні стріли. Правильно?
— Небагато, — відповіла Елен Шаррон. — Це дуже рідкісне явище.
Ґамаш повернувся до Метью:
— Якби ви збиралися вбити когось, яким луком скористалися б? Рекурсивним чи блоковим?
Метью Крофт завагався. Йому явно не сподобалося запитання. Андре Маленфан розсміявся. Сміх був недоброзичливим і в’їдливим.
— Безсумнівно, блоковий. Не уявляю, навіщо комусь полювати в наш час зі старим дерев’яним луком, та ще й зі стрілами зі справжнім пір’ям. Ніби хтось виринув із минулого. З метою попрактикуватися — чому б ні? Але полювання? Дайте мені сучасне спорядження. І, чесно кажучи, якби збиратися вбити когось… Убити навмисно? Навіщо ризикувати з рекурсивним луком? Ні, блоковий набагато краще впорається з цим завданням. Узагалі-то, я б скористався пістолетом.
«І в цьому вся загадка, — подумав Ґамаш. — Чому? Чому стріла, а не куля? Чому старомодний дерев’яний лук, а не сучасний мисливський? У кінці розслідування завжди була відповідь. І вона мала сенс, принаймні на якомусь рівні. Для когось. Але поки що все здавалося нісенітницею. Старомодна дерев’яна стріла зі справжнім пір’ям вбила стареньку сільську вчительку на пенсії. Чому?»
— Містере Крофт, у вас ще є ваше мисливське спорядження?
— Так, сер, є.
— Можливо, ви могли б продемонструвати мені його в дії сьогодні після ланчу?
— Із задоволенням.
Крофт не вагався, але Ґамашу здалося, що він побачив, як напружилася місіс Крофт. Він поглянув на годинник — 12:30.
— У когось є ще запитання?
— У мене є одне. — Рут Зардо насилу підвелася на ноги. — Узагалі-то, це скоріше твердження, ніж запитання.
Ґамаш подивився на неї з цікавістю. І відкинув зайві емоції.
— Ви можете скористатися старою залізничною станцією, якщо вважаєте, що вона підійде як штаб-квартира. Я чула, що ви шукаєте приміщення. Добровільна пожежна команда може допомогти вам з облаштуванням.
Ґамаш на мить замислився. Варіант не був ідеальним, але тепер, коли будівля школи була огороджена, він здавався найкращим.
— Дякую, ми скористаємося вашим пожежним депо. Я дуже вдячний.
— Я хочу дещо сказати. — Йоланда встала. — Поліція, без сумніву, скаже мені, коли я зможу поховати тітку Джейн. Я повідомлю, коли і де відбудеться поховання.
Ґамаш раптом відчув глибокий жаль до неї. Вона була з ніг до голови вбрана в чорне і, здавалося, вела внутрішню боротьбу між створенням образу родички, що побивається від горя, і необхідністю заявити про свої права на спадок. Він бачив багато разів, як люди змагалися за місце головного плакальника. Це завжди було зрозуміло по-людськи, але ніколи не було приємним і часто вводило в оману. Працівники гуманітарних організацій, роздаючи їжу голодним, швидко починають розуміти, що люди, які б’ються за неї в перших рядах, — це ті, хто потребує її найменше. А людям, які тихо сидять позаду, бо занадто слабкі, щоб боротися, вона необхідна найбільше. Так само і з трагедією. Люди, які не наполягають на своєму горі, часто можуть відчувати його найсильніше. Але він також знав, що тут немає непорушного правила.
Ґамаш завершив збори. Дощ і поривчастий вітер змусили майже всіх кинутися до бістро на ланч: когось — готувати, когось — подавати, а більшість — їсти.
Ґамашу хотілося якнайшвидше почути результати обшуку лучного клубу.
Розділ п’ятий
Тремтливими руками агент Ізабель Лакост залізла до пластикового пакета й обережно витягла смертоносну зброю. У мокрих, занімілих від холоду пальцях вона тримала наконечник стріли. Інші офіцери поліції Квебеку, які були в кімнаті, сиділи мовчки, багато хто мружився, намагаючись краще розгледіти крихітний наконечник, призначений для того, щоб убивати.
— Ми знайшли його та інші в клубі, — сказала Ізабель, передаючи наконечник по колу. Вона приїхала рано-вранці — під дощем, у темряві їхала за кермом з Монреаля, залишивши чоловіка наглядати за дітьми. Їй подобалося спокійно проводити час у кабінеті, а сьогодні кабінетом було холодне й тихе приміщення колишньої школи. Інспектор Бовуар дав їй ключ, вона пробралася повз жовту поліцейську стрічку, витягла свій термос із кавою, кинула на підлогу поліцейську сумку з атрибутами для обстеження місця злочину, увімкнула світло й роззирнулася. Обшиті шпунтованими дошками стіни були вкриті сагайдаками, що звисали з гачків, на яких колись, мабуть, висіли пальтечка. У передній частині кімнати досі головним об’єктом залишалася дошка, без сумніву, назавжди прикріплена до стіни. На ній хтось намалював мішень «Х», що позначала місцезнаходження лучника, і дугу між ними, а внизу були написані цифри. Напередодні ввечері агент Лакост виконала домашнє завдання в інтернеті, тому швидко впізнала схему до уроку з основ стрільби з лука — про врахування вітру, відстані та траєкторії. Однак вона дістала свою камеру і сфотографувала її. Наливши собі кави, агент Лакост сіла й перемалювала схему у свій блокнот. Вона була акуратною жінкою.