Метью Крофт чекав за дверною сіткою. Забравши їхні промоклі куртки, він повів їх одразу на кухню. Яскраві червоні та жовті кольори. У буфеті веселенький столовий і кухонний посуд. Чисті білі штори з вишитими на каймі квітами. Ґамаш подивився через стіл на Крофта, який вирівнював на столі сільнички та перечниці у формі півників. Його розумні очі, здавалося, ніяк не могли заспокоїтися; він тримався так, ніби чогось чекав. Прислухався. Усе це було ледве вловним і ховалося під доброзичливою зовнішністю. Але воно було, Ґамаш був у цьому впевнений.
— У мене є лук на веранді. Він промокнув, але якщо ви досі хочете подивитися, я можу показати вам, як стріляють.
Крофт сказав це Ґамашу, але відповів Бовуар, змушуючи Крофта відвести погляд від шефа.
— Це було б дуже корисно, але спершу кілька запитань — просто я хотів би прояснити деякі обставини.
— Звісно, все що завгодно.
— Розкажіть мені про Джейн Ніл, ваші стосунки з нею.
— Ми не були надто близькі. Я іноді заходив до неї в гості. Там було тихо. Спокійно. Вона була моєю вчителькою, давним-давно, у старій школі.
— Якою вона була вчителькою?
— Дивовижною. Вона мала дивовижну здатність дивитися на тебе й змушувати тебе відчувати, що ти єдина людина на землі. Розумієте?
Бовуар розумів. Таку саму здатність мав Арман Ґамаш. Більшість людей, розмовляючи, оглядає решту кімнати, киває іншим, махає руками. Але не Ґамаш. Коли він дивився на тебе, ти був всесвітом. Хоча Бовуар знав, що бос теж помічав у найменших подробицях усе, що відбувалося. Він просто не показував цього.
— Чим ви заробляєте на життя?
— Я працюю в містечку Сен-Ремі, у дорожньому управлінні.
— Чим займаєтеся?
— Я начальник дорожньої служби. Формую бригади, оцінюю проблемні ділянки. Іноді я просто їжджу, шукаю недогляди. Не хочу знайти прогріх тоді, коли перевернеться машина.
Таке траплялося дуже часто. Зазвичай смерть приходила вночі, забираючи людину уві сні, зупиняючи серце; або лоскотала й не давала заснути, з пронизливим головним болем вела до ванної кімнати, перш ніж уп’ястися пазурами й залити мозок кров’ю. Вона чатує у провулках і на зупинках метро. Після заходу сонця одягнені в біле ангели-охоронці висмикують вилки з розеток і запрошують смерть до продезінфікованої палати.
Але за містом смерть приходить без запрошення, удень. Вона забирає рибалок у їхніх баркасах. Вона хапає дітей за щиколотки, коли ті купаються. Узимку вона кличе їх зі схилу, занадто крутого для їхніх початкових навичок, і скидає їх із вершин. Вона чекає на березі, де зовсім нещодавно за снігом починався лід, а тепер берега торкається невидима осліпленими очима тонка смужка води, і ковзаняр робить коло трохи більше, ніж збирався. І на світанку, і коли сутеніє, смерть стоїть у лісі з луком і стрілами і зіштовхує машини з дороги серед білого дня, коли шини несамовито буксують на льоду, снігу або ж на яскравому осінньому листі.
Метью Крофта завжди викликали на дорожні аварії. Іноді він опинявся там першим. Поки Метью Крофт намагався звільнити тіло, його зранені серце й мозок поверталися додому, до поезії. Він декламував вивчені напам’ять вірші з книжок, позичених у міс Ніл. Поезія Зардо була його улюбленою. У спокійні вихідні дні він часто відвідував міс Ніл, сидів у зручному глибокому дерев’яному кріслі в її саду й дивився на річку, що протікала за флоксами. І заучував вірші, щоб за їх допомогою відганяти нічні кошмари. Тим часом міс Ніл робила рожевий лимонад і підстригала бордюри з багаторічниками. Вона усвідомлювала іронію обезголовлювання квітів, тоді як він гнав смерть зі своєї голови. Метью чомусь не хотів розповідати про це поліції, не хотів упускати їх так глибоко у своє особисте життя.
Не встиг він продовжити, як насторожився. A за мить це почув і Ґамаш. Сюзанна відчинила двері з підвалу, що вели на кухню, і увійшла.
Сюзанна Крофт мала зовсім кепський вигляд. Вона здавалася напруженою на зустрічі з громадою, але з її теперішнім станом то було не порівняти. Її шкіра була майже прозорою, за винятком прищів. Тонкий шар поту робив обличчя блискучим, мов у рептилії. Рука, яку потиснув Ґамаш, була крижаною. Він зрозумів, що жінка налякана. Налякана до смерті.
Ґамаш подивився на Крофта, який тепер навіть не намагався приховати власний страх. Він дивився на свою дружину так, як можна було б дивитися на примару, привида з особливо жахливим і особистим посланням.
Потім ця мить минула. Обличчя Метью Крофта знову стало «нормальним», і лише блідість шкіри свідчила: за нею щось ховалося. Ґамаш запропонував місіс Крофт своє місце, але Метью схопив табуретку й сів, а його місце зайняла дружина. Ніхто не розмовляв. Ґамашу хотілося, щоб Бовуар мовчав. Щоб мовчання розтягнулося до розриву. Ця жінка стримувала в собі щось жахливе, і воно ось-ось мало вислизнути назовні.