Клара дивувалася, як людина, настільки позбавлена нормальних людських емоцій, може створювати такі прекрасні роботи. «Поки ти б’єшся щосили», — промовив бридкий голосок, що складав їй компанію.
Через край свого кухля вона поглянула на Пітера. У нього на обличчі прилипнув шматок шоколадного кексу. Інстинктивно Клара витерла власне лице й ненароком змахнула волоський горіх собі у волосся. Навіть із цим шматком шоколаду на обличчі Пітер був чарівним. Він вирізнявся класичною вродою. Високий, широкоплечий, наче лісоруб, а не витончений художник, яким був насправді. Його хвилясте волосся вже посивіло, він постійно носив окуляри, а куточки очей і чисто виголене обличчя порізали зморшки. У свої сорок із невеликим гаком він мав вигляд бізнесмена, що вирушив у мандрівку на пошуки пригод. Ледь не щоранку, прокинувшись, Клара дивилася, як він спить, і хотіла заповзти йому під шкіру, огорнутися навколо серця й охороняти його від небезпеки.
Голова Клари діяла, як магніт для їжі. Її важко було уявити без шматочків випічки, як Кармен Міранду[6] було важко уявити без її знаменитого фруктового капелюха. Пітер, навпаки, завжди був бездоганним. Міг лити дощ, скрізь була багнюка, а він повертався додому чистішим, ніж виходив на вулицю. Але іноді, у деякі славетні моменти, його природна аура підводила його, і шматок чогось прилипав до обличчя Пітера. Клара знала, що повинна була сказати йому. Але не сказала.
— Знаєте, — промовив Пітер, і навіть Ірене подивилася на нього, — я думаю, що це чудово.
Ірене пирхнула й кинула багатозначний погляд на Анрі, але той просто проігнорував її. Пітер відшукав очима Клару й утримав на мить її погляд, наче кинув своєрідний пробний камінь. Коли Пітер входив до будь-якої кімнати, він завжди обшукував її поглядом, поки не знаходив Клару. І тоді він розслаблявся. Зовнішній світ бачив високого, поважного чоловіка з розпатланою дружиною, і дивувався, чому. Дехто, особливо мати Пітера, навіть вважав це порушенням закону природи. Клара була центром його всесвіту та уособленням усього, що було в ньому доброго, здорового й щасливого. Коли він дивився на неї, він не бачив розкуйовдженого, неслухняного волосся, пишних суконь, що розвивалися, як вітрила, окулярів у роговій оправі, придбаних у мережевій крамниці «Усе за долар». Ні. Він бачив свою безпечну гавань. Хоча, звісно, у цю мить він також бачив і волоський горіх у її волоссі, який слугував майже ідентифікаційною ознакою. Інстинктивно він підняв руку, щоб розчесати своє власне волосся, збиваючи зі щоки шматок кексу.
— Що ти бачиш? — запитала Еліз у Пітера.
— Чесно кажучи, я не знаю. Але я знаю, що ми повинні прийняти це.
Ця коротка відповідь якимось чином надала його думці ще більше ваги.
— Це ризик, — зауважила Еліз.
— Я згодна, — погодилась Клара. — Але що найгіршого може статися? Що люди, які побачать шоу, можуть подумати, що ми помилилися? Вони завжди так думають.
Еліз вдячно кивнула.
— Я скажу вам, у чому полягає ризик, — натякаючи, що всі ідіоти, продовжила Ірене, — Ми громадська організація і ми ледве зводимо кінці з кінцями. Наша єдине надбання — це наш авторитет. Щойно подумають, що ми приймаємо роботи не на основі їхньої мистецької цінності, а тому, що нам подобається художник як компанія друзів, нам кінець. Це і є ризик. Ніхто не сприйматиме нас серйозно. Художники не бажатимуть виставлятися тут через страх бути заплямованими. Публіка не прийде, бо знатиме, що побачить лише лайно на кшталт…, — їй забракло слів, і вона просто вказала на полотно.
І тоді Клара побачила. Лише спалах, щось невиразне на периферії її свідомості. На найкоротшу мить «Ярмарковий день» замерехтів. Пазл склався, а потім ця мить минула. Клара усвідомила, що знову перестала дихати, але вона також усвідомила, що дивиться на витвір великого мистецтва. Як і Пітер, вона не знала чому і як, але в одну мить світ, який здавався перевернутим догори дриґом, упорядкувався. Вона зрозуміла, що «Ярмарковий день» був надзвичайною роботою.
— Я думаю, що це більш ніж чудово, я думаю, що це геніально, — сказала вона.
— Я вас благаю! Хіба ви не бачите, що вона говорить це, щоб підтримати свого чоловіка?
— Ірене, ми почули вашу думку. Продовжуйте, Кларо, — сказала Еліз.
Анрі нахилився вперед, його стілець заскрипів.
Клара встала й повільно підійшла до роботи на мольберті. Картина зачепила її до глибини душі, у куточку такого смутку і втрати, що вона ледве стрималася, щоб не розплакатися. «Як це могло статися?» — запитала вона себе. Зображення були такими наївними, такими простими. Майже безглуздими, з гусьми-танцюристами й усміхненими людьми. Але було щось іще. Щось для неї незбагненне.