— У нас проблема, — Ґамаш опустив свій блокнот і подивився на Ніколь, яка сиділа навпроти нього, схрестивши ноги й руки. Уособлення страждань Христа на його шляху до Голгофи. — Власне, це у вас проблема. Але вона стає моєю, бо впливає на це розслідування.
— Справді, сер? І що б це могло бути?
— Ви дуже кмітлива, агенте.
— І це якась проблема?
— Ні. Не якась, а реальна. Ви самовдоволена й ви зарозуміла.
Ці вимовлені м’яким тоном слова вразили її гірше за напад. Ніхто раніше не наважувався так з нею розмовляти.
— Я почав з того, що згадав ваш гострий розум. Ви показали прекрасне дедуктивне мислення на сьогоднішній зустрічі.
Ніколь випросталася, заспокоєна, але насторожена.
— Але одного гострого розуму замало, — продовжував Ґамаш. Ним треба користуватися. А ви цього не робите. Ви дивитеся, утім, не бачите. Ви чуєте, та не слухаєте.
Ніколь була майже впевнена, що бачила подібний вислів на кавовій чашці в дорожньому відділку поліції. Бідолашний Ґамаш жив філософією, що вміщалася на горнятку.
— Я дивлюся і слухаю досить добре, щоб розкрити справу.
— Можливо. Побачимо. Як я вже казав, то була гарна робота, і ваш мозок чудово працює. Проте дечого бракує. Напевне, ви це відчуваєте. Вам ніколи не здається, ніби ви загубилися, ніби люди розмовляють іноземною мовою, ніби те, що відбувається, іншим зрозуміло, а вам ні?
Ніколь сподівалася, що обличчя не видало її: вона була шокована. Як він дізнався?
— Я єдиного не збагну, сер: як ви можете вичитувати мені за розкриття справи?
— Вам бракує дисципліни, — він наполегливо намагався змусити її зрозуміти, до чого він веде. — Наприклад, перед тим як ми зайшли до будинку Крофта, що я сказав?
— Я не пам’ятаю.
У глибині душі вона почала усвідомлювати, що дійсно може потрапити в халепу.
— Я велів вам слухати й мовчати. І все ж ви заговорили з місіс Крофт, коли вона прийшла на кухню.
— Ну, хтось же повинен був поставитися до неї по-доброму. Ви звинуватили мене в недоброзичливості, але це неправда.
«Господи, не дай мені заплакати». Відчуваючи, як сльози набігли на очі, вона міцно стиснула кулаки на колінах.
— Я добра.
— І це все через бажання довести свою доброту? Це розслідування вбивства. Ви маєте робите те, що вам кажуть. Не може існувати один набір правил для вас, а для всіх інших — інший. Зрозуміло? Якщо вам кажуть сидіти тихо й робити нотатки, ви так і робите.
Останні кілька слів були сказані повільно, чітко, холодно. Йому було цікаво, чи усвідомлює вона, що є неабиякою маніпулянткою. Він сумнівався в цьому.
— Сьогодні вранці я назвав вам три з чотирьох речень, здатних привести нас до мудрості.
— Сьогодні вранці ви назвали мені всі чотири.
Ніколь серйозно засумнівалася в його здоровому глузді. Він дивився на неї суворо, без гніву, але явно без теплоти.
— Повторіть їх для мене, будь ласка.
— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». «Я не пам’ятаю».
— «Я не пам’ятаю»? Звідки ви це взяли?
— Почула від вас сьогодні вранці. Ви сказали: «Я не пам’ятаю».
— Ви цілком серйозно кажете мені, ніби думали, що «Я не пам’ятаю» може бути життєвим уроком? Я, очевидно, мав на увазі, що забув останнє речення. Так, я певний, що сказав: «Я не пам’ятаю». Але згадайте контекст. Це ідеальний приклад того, що не так з вашим чудовим мозком. Ви ним не користуєтеся. Ви не думаєте. Не досить просто чути слова.
«Ось воно, — подумала Ніколь, — бла-бла-бла. Ви маєте слухати».
— Ви маєте слухати. Слова не просто падають у якийсь порожній контейнер, щоб потім повторитися відлунням. Коли місіс Крофт сказала, що в підвалі нічого немає, ви помітили, як вона це говорила, інтонацію, що тому передувало, мову тіла? Звернули увагу на руки, на очі? Чи ви пам’ятаєте попередні розслідування, коли підозрювані говорили те саме?
— Це моє перше розслідування, — з тріумфом сказала Ніколь.
— А чому, як ви гадаєте, я сказав вам просто слухати й робити нотатки? Тому що у вас немає досвіду. Можете здогадатися, яке останнє речення?
Ніколь тепер зовсім замкнулася.
— «Я помилився».
Ґамаш підозрював, що він розмовляє сам із собою, та мусив спробувати. Усі ці речі, яких він учив Ніколь, він почув 25-річним новачком у відділку вбивств. Інспектор Комо всадовив його й розповів йому все за раз, а потім більше ніколи згадував. То був подарунок розміром із величезну гору, і Ґамаш щодня продовжував його розгортати. Він також зрозумів (ще коли слухав Комо), що цей подарунок призначений для того, щоб ним ділитися. І тому, ставши інспектором, він почав передавати ці знання і досвід наступному поколінню. Ґамаш знав, що на ньому лежала відповідальність лише за те, щоб спробувати. Що люди робили з цим далі — то вже їхня справа. Була ще одна мудрість, якою він мав поділитися.