— А ви?
— Мені знадобилося трохи більше часу. Думаю, я більш обережний, ніж Пітер. Мені важче відкритися людям. Але Клара інша, чи не так? — Бен спостерігав за нею з усмішкою на губах.
Мирна підпалила жмут шавлії Джейн, і той почав диміти. Обходячи луку, жіноча процесія зупинилася на чотирьох напрямках: на півночі, півдні, сході та заході. І на кожній зупинці Мирна передавала димливий жмут іншій жінці, яка м’яко помахувала рукою перед шавлією, спрямовуючи пахучий дим до домівок.
Мирна пояснила, що це називається «обкурювання». Таке дійство відганяло злих духів і звільняло простір для добрих. Ґамаш глибоко вдихнув запашну суміш деревного диму та шавлії. Обидва аромати освячені віками, обидва заспокійливі.
— Це так очевидно? — занепокоєно запитав Бен. — Я маю на увазі, що колись мріяв, як ми будемо разом, але то було давно. Я ніколи, ніколи не зміг би вчинити нічого подібного. Не з Пітером.
— Ні, це не очевидно. — Бен і Ґамаш дивилися, як вервечка жінок піднімалася вулицею дю Мулен і входила до лісу.
Було холодно й темно, мертве листя лежало під ногами, висіло над головою і кружляло в повітрі. Піднесений настрій жінок змінився неспокоєм. Над веселим збіговиськом проповзла тінь. Навіть Мирна принишкла, і її усміхнене, привітне обличчя насторожилося.
Ліс заскрипів. І здригнувся. Листя тополь тремтіло на вітру.
Клара хотіла піти. Це місце не було щасливим.
Люсі почала гарчати — безперервний, низький звук попереджав про небезпеку. Шерсть на загривку настовбурчилася, і вона повільно опустилася на землю; її м’язи напружилися, наче приготувалися до стрибка.
— Ми повинні стати в коло, — сказала Мирна.
Вона намагалася говорити невимушено, а насправді оглядала присутніх, щоб з’ясувати, кого їй вдасться обігнати, коли до цього дійде. Чи вона сама буде відсталою? Чорт забирай ту заземлювальну запіканку!
Жінки взялися за руки, утворивши найменше й найтісніше коло, відоме математиці. Мирна підняла молитовну палицю там, де її впустила Люсі, і глибоко встромила в землю. Клара вже чекала, що земля завиє.
— Я принесла ці стрічки. — Мирна відкрила сумку, у якій лежали переплетені між собою яскраві стрічки. — Ми просили вас усіх принести щось, що нагадує вам про Джейн.
З кишені Мирна дістала крихітну книжечку. Вона попорпалася в сумці й витягла малинову стрічку. Спочатку вона прив’язала книжку до стрічки, потім підійшла до молитовної палиці й заговорила, прив’язуючи до неї стрічку:
— Це тобі, Джейн, на знак подяки за те, що ти поділилася зі мною любов’ю до друкованого слова. Благословляю тебе.
Мирна якусь мить стояла біля молитовної палиці, схиливши величезну голову, а потім відійшла, уперше усміхнувшись відтоді, як прийшла сюди.
Одна за одною жінки брали стрічку, прив’язували до неї якусь річ, прив’язували стрічку до палиці й промовляли кілька слів. Деякі були чутні, деякі ні. Деякі були молитвами, деякі — простими поясненнями. Ганна прив’язала до молитовної палички стару вінілову платівку на 78 обертів, Рут — вицвілу фотографію. Сара прив’язала ложку, а Неллі — черевик. Клара занурила пальці у волосся й витягла шпильку-качечку. Вона прив’язала її до яскраво-жовтої стрічки, а стрічку — до вже прикрашеної іншими стрічками молитовної палиці.
— Це за те, що ти допомагала мені бачити ясніше, — сказала Клара. — Я люблю тебе, Джейн.
Вона підняла голову й побачила скрадок, що висів над ними неподалік. «Скрадок. Як дивно, — подумала Клара, — скрадок, але тепер я бачу».
І в Клари з’явилася ідея. На неї зійшло натхнення.
— Дякую тобі, Джейн, — прошепотіла вона й уперше за тиждень відчула, як її обіймають літні руки.
Перш ніж піти, Клара витягла з кишені банан, прив’язала його до палиці — для Люсі. Але вона мала додати ще одну річ. З іншої кишені вона дістала гральну карту. Чирвову кралю. Прив’язуючи її до молитовної палички, Клара думала про Йоланду і про чудовий подарунок, запропонований їй у дитинстві, який вона або відхилила, або забула. Клара вдивлялася у візерунок на чирвовій кралі та запам’ятовувала його. Вона знала, що магія не в його сталості, а в змінах.
Наприкінці ритуалу молитовна палиця яскравіла кольоровими стрічками, які тріпотіли й перепліталися разом із прив’язаними до них дарами. Вітер підхоплював усі ці предмети й відправляв їх у танок навколо молитовної палиці, дзенькаючи ними і брязкаючи один об одного, наче виконував якусь симфонію.
Жінки озирнулися й побачили, що їхнє коло більше не пов’язане страхом, а вільне й відкрите. А в центрі, на місці, де Джейн Ніл провела свої останні миті життя й померла, безліч предметів грали і співали хвалу жінці, яку дуже любили.