— А ви можете все залишити в минулому?
Хто заподіяв тобі біль
такий невиправний,
що кожну нову спробу ти вітаєш
посміхом презирливим?
Рут пирхнула:
— Ви справді думаєте, що можете мені допомогти, цитуючи мої власні вірші? Ви що, всю ніч зубрили, готуючись до цієї бесіди, немов студент перед іспитом? Сподівалися довести мене до сліз перед обличчям мого власного болю? Нісенітниця.
— Взагалі-то, я знаю напам’ять весь цей вірш:
Куди, коли ці зерна гніву впали,
що пишно квітнуть так,
политі слізьми шалу, чи печалі?
— Було колись інак, — Рут і Ґамаш закінчили строфу разом.
— Гаразд, гаразд. Досить. Я розповіла батькам Джейн, бо думала, що вона робить помилку. У неї був потенціал, і вона б утратила його через селюка. Я зробила це заради неї. Я намагалася її переконати; а коли це не вдалося, я вирішила діяти за її спиною. У ретроспективі це була помилка, але не більше. Не кінець світу.
— Міс Ніл знала?
— Ні, наскільки мені відомо, але навіть якби й знала, це не мало б значення. То було давно, померло й поховано.
«Яка жахлива, зациклена на собі жінка», — подумала Ніколь, озираючись у пошуках чогось їстівного. А потім Ніколь раптом зрозуміла: вона хоче пісяти.
— Можна скористатися вашим туалетом?
Будь вона проклята, якщо скаже цій жінці «будь ласка».
— Ви його знайдете.
Ніколь відчиняла кожні двері на першому поверсі, бачила книги, журнали, але туалету ніде не було. Тоді вона піднялася сходами і знайшла там єдину в будинку вбиральню. Спустивши воду, вона повернула кран, удаючи, що миє руки, і глянула в дзеркало. На неї дивилася молода жінка, підстрижена під боб-каре. А ще було видно якийсь напис, мабуть, черговий клятий вірш. Вона нахилилася ближче й побачила папірець, приліплений до дзеркала. На ньому було написано: «Ти дивишся на проблему».
Ніколь одразу ж почала обшукувати місце позаду себе, що відображалося у дзеркалі, бо проблема була вочевидь там.
— Тіммер Гедлі сказала вам, що знає, що ви зробили?
Рут давно замислювалася, чи доведеться їй коли-небудь почути це запитання. Вона сподівалася, що ні. Але ось воно пролунало.
— Так. Того дня вона померла. І вона сказала мені, що думала. Вона була досить прямолінійною. Я дуже поважала Тіммер. Важко чути, як людина, якою ти захоплюєшся і яку поважаєш, говорить такі речі, надто тому, що Тіммер помирала й не було жодного способу якось це загладити.
— Що ви зробили?
— Це було в другій половині дня, перед ходою, і Тіммер сказала, що хоче побути на самоті. Я почала пояснювати, але вона втомилась і сказала, що їй треба відпочити і що я можу піти подивитися на ходу й за годину повернутися. Тоді ми змогли б поговорити. Коли я повернулася, рівно за годину, вона була мертва.
— Місіс Гедлі сказала Джейн Ніл?
— Я не знаю. Думаю, можливо, вона збиралася, але відчула, що спочатку має сказати щось мені.
— Ви розповіли міс Ніл?
— Чого б це я мала казати? Це було давно. Джейн, напевне, давно забула.
Ґамашу було цікаво, скільки зараз у ній було тієї Рут Зардо, яка намагалася переконати в цьому саму себе. Його це, звісно, не переконало.
— У вас є якісь ідеї, хто міг бажати смерті міс Ніл?
Рут склала обидві руки на ціпку й обережно сперлася підборіддям на руки. Вона подивилася повз Ґамаша. Нарешті, після хвилини мовчання, вона заговорила.
— Я вже казала вам. На мою думку, її смерті міг хотіти один із тих трьох хлопців, які кидали послід. Вона збентежила їх. Я досі вважаю, що ніхто не зрівняється у винахідливості з підлітком, який виношує помсту. Але для цього часто потрібен час. Кажуть, що час лікує. Гадаю, це дурниці, час нічого не робить. Він зцілює, тільки якщо людина цього хоче. Я бачила, як час у руках хворої людини тільки погіршує ситуацію. Якщо їй дати досить часу, вона роздумує, обмірковує і перетворює незначну подію на катастрофу.
— Ви думаєте, що саме так і сталося?
Судження Рут Зардо настільки збігалися з його власними, що здавалося, ніби вона читала його думки. Але чи усвідомлювала вона, що це робить її ідеальною підозрюваною?
— Можливо.
Коли вони поверталися через село, Ніколь розповіла Ґамашу про наліпку на дзеркалі Рут і про її власний обшук, який виявив шампунь, мило та килимок для ванни. Упевненість Ніколь у тому, що Ґамаш нічого не тямить у справі, утвердилася — він лише розсміявся.
— Почнімо! — сказала Соланж Френетт за кілька хвилин після того, як прибули Ґамаш, Бовуар і Рут.