«У недобру годину я подумала, аби він не приїздив!» — докоряла вона собі. У костелі вже били полуденні дзвони, коли дівчина побачила коней з Людвикова. Проте пана Лешека в бричці не було. Кучер, позіхаючи, сидів на козлах. Огрядна пані Михалевська, економка з Людвикова, вийшла й подалася до крамниць. Марисі так і кортіло підбігти до брички й запитати про пана Лешека, але вона втрималася й повелася розсудливо, бо не минуло й години, як на вулиці розлігся гуркіт мотоцикла.
Дівчина мало не розплакалася від щастя. Пан Лешек, проте, не помітив ані того, як вона зблідла, ані сліз в очах. Увірвався наче вихор, вибив закаблуками кілька па з мазурки й вигукнув:
— Хай живе геніальний механік! Віват! Привітай мене, Марисенько! Я вже подумав, що мене чорти вхоплять на цій спеці, але я таки не здався!
І почав розповідати, як йому по дорозі зламався мотоцикл, і яких зусиль коштувало самому полагодити, хоча він міг поїхати бричкою з пані Михалевською.
Він був такий задоволений собою, що аж сяяв.
— Нема поганої дороги до своєї небоги! — вигукнув він.
— Але ж ви й замастилися, пане Лешеку. Зараз принесу вам води.
Марися саме наливала воду до тазика, коли прийшла пані Шкопкова з обідом. Глянула на них несхвально, проте нічого не сказала.
— Панові Чинському довелося лагодити свою машину, — пояснила Марися. — Тож він захотів умитися, бо замастився.
— Я вам тут дуже не набризкаю, — додав Чинський.
— Нічого, — сухо відказала пані Шкопкова й вийшла.
Інженер ніскілечки не перейнявся холодністю власниці крамниці. Він дотепно пояснював Марисі, у чому полягала несправність мотора і як хвацько він упорався з ремонтом. Поступово й дівчина почула себе вільніше.
— Яка в тебе гарна усмішка! — повторював Чинський.
— Звичайна.
— Ні, незвичайна! Присягаюся, Марисенько, що ти, хоч як глянь, надзвичайна. А коли йдеться про сміх… то кожен сміється по-іншому.
І він заходився пародіювати сміх різних людей. Робив це так кумедно, із такими гримасами, що й мертвого би розсмішив. Найкраще й найдовше він наслідував опасисту економку, пані Михалевську.
Йому й невтямки було, що саме в ту хвилину пані Михалевська ладна була швидше плакати, аніж сміятися, причому саме через нього.
Коли вона вже вмостилася в бричці, кучер зауважив, що економка вся почервоніла, неначе щойно варила варення. Усю дорогу він чув, як пані Михалевська бурмотіла щось йому за спиною, зітхала й зойкала.
«Певне, щось сталося», — вирішив кучер.
Бо й справді сталося. У містечку пані Михалевська довідалася про такі страшні речі, що просто вірити не хотілося, і вона б і не повірила, якби не підтвердження кількох осіб, і якби не те, що вона на власні очі побачила, де пан Лешек залишив мотоцикла й сидів от уже дві години.
Пара невеличких, проте вгодованих коненят у яблука бігла чвалом, проте пані Михалевській здавалося, що бричка ледве рухається. Економка знай поглядала вперед, підраховуючи, скільки кілометрів залишилося до Людвикова.
Нарешті за лісом відкрився широкий краєвид. Поля повільно спускалися до помітної на горизонті блакитної смуги озера. Над ним видніли симетричні ряди маленьких кубиків будинків із червоної цегли з коминами. На пагорбі серед куп зелені білів високий стрункий палац, який у цілому повіті вважали восьмим дивом якщо не світу, то принаймні північно-східних кресів.[8] І лише пані Михалевська єдина не поділяла цього захоплення. Воліла колишній дерев’яний, проте більший і затишніший від нового, будинок, у якому вона народилася, зросла й працювала з дитинства.
Вона не могла пробачити своєму працедавцеві й однолітку, старому панові Чинському, що той, замість відбудувати дощенту зруйнований під час пожежі будинок, наказав звести сучасний і до того ж триповерховий палац, неначе йому заманулося, аби старі економчині ноги отримали якнайбільше сходів, щоб ними спускатися й підніматися.
Ось і тепер, навіть заглиблена у свої думки, пані Михалевська присвятила ще одне зойкання цій безглуздій будівлі, до якої вона не змогла призвичаїтися, хоча минуло вже кільканадцять років.
Проминувши ворота, бричка звернула до бічної алеї парку й зупинилася біля службового входу. Пані Михалевська була занадто збуджена, щоб особисто займатися вивантаженням та розміщенням у коморі привезених запасів. Наче паротяг швидкого поїзда, вона посунула через кухню, буфетну та їдальню, відсапуючись чи не більше, аніж того вимагала втома й розвинута швидкість.
Вона знала, де о цій порі знайде пана Чинського із дружиною, і не помилилася. Вони були на північній терасі. Пані Елеонора, штивна й пряма у своєму корсеті, сиділа на твердому, нічим не прикритому стільці (інших вона не признавала), заглиблена у великі бухгалтерські книги. За нею стояв бухгалтер, пан Слупек, з виразом обличчя страдника, якого от-от візьмуть на муки. Його голомозу голову, схожу на велику рожеву порхавку, вкривали рясні краплини поту. У кінці тераси, у великому плетеному фотелі сидів, обіклавшись стосами газет, пан Станіслав Чинський. Пані Михалевська зупинилася посередині, не кажучи й слова, мов живе утілення жаху.
8
Креси — польська назва територій сучасної Західної України, Білорусі та Литви, що колись входили до складу Польщі; «східна окраїна» (прим. пер.).