— Але я розумію, Марисенько, розумію, — засоромився Лешек. — І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу… Я ж до нього добре ставлюся.
Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.
— Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? — закінчила вона.
Лешека це вочевидь зворушило.
— Так! Він неймовірно добрий! Проте й ми не гірші! Нехай-но лише все складеться добре, і він отримає в Людвикові добрячу хату й пожиттєве утримання. Той, хто тобі з-під ніг камінець прибере, уже може розраховувати на мою вдячність. І навіть тепер, при найближчій зустрічі, я дам йому трохи грошей…
Марися засміялася.
— Ти зовсім його не знаєш. Він узагалі грошей не бере. Лікує переважно безкоштовно. Крім того, ти сказав, наче він простий селянин. Так от, уяви собі, що я в цьому серйозно сумніваюся.
— Чого б це?
— А тобі відомо, що він знає французьку?
— Ну, він міг бути в еміграції. Чимало селян їздить до Франції шукати роботи.
— Ні! — заперечила Марися. — Якби це було так, він говорив би французькою. Але він читав, причому вірші. Тільки не викажи йому, заради Бога, що ти про це знаєш.
— Чому?
— Бо він страшенно хвилюється від самого спогаду про це! Я впевнена, що в його житті є якась велика таємниця.
— Ти припускаєш, що це не проста людина, що ховається під селянським убранням?
— Не знаю, чи ховається. Та я ладна присягнутися, що така людина, як він, не могла вчинити нічого ганебного, що примусило б його переховуватися. Він дуже розумний. Зверни увагу на його очі, деякі рухи, на його манеру говорити. Може, мені це й здається, та коли я з ним розмовляю, то маю враження, що він значно розумніший за мене.
— Трапляються дуже розумні селяни, — зауважив Лешек і замислився.
За хвилину він вигукнув:
— Уже знаю! Є дуже простий спосіб. Ми можемо легко перевірити його й зрозуміти, хто він: інтелігент чи селянин. От тільки треба вибрати зручний момент.
— Лешеку! Але я нізащо не хочу…
— Знаю, знаю! Я теж не маю лихих намірів. І не збираюся втручатися в його таємниці, якщо вони взагалі існують. Мені йдеться лише, аби перевірити. Ручуся, що він навіть не помітить.
— І все-таки… — Марися здавалася невдоволеною. — Це негарно.
— Як хочеш. Можна й без цього обійтися, — погодився Лешек.
Та погодився він лише вдавано й вирішив за першої ж нагоди спробувати втілити свій план. Він від природи любив розгадувати таємниці. Іще в дитинстві Лешек зачитувався Карлом Маєм, а пізніше детективами Конан-Дойля. Він обожнював навіть звичайні ребуси.
Спосіб, що спав йому на думку, справді не був складним. Слід лише було в розмові зі знахарем ужити такі слова, що їх звичайний селянин знати не може. Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…
Невдовзі, їдучи окружною дорогою до Радолишок, Лешек зустрів знахаря, коли той повертався з містечка. Зупинив мотоцикл, уклонився і, кивнувши на жмут якихось трав, що їх Косиба зібрав край дороги, запитав:
— А від якої ж це хвороби, пане Косибо?
— Це дягель. На серце допомагає, — ввічливо, проте холодно відказав знахар.
Аби прихилити його й втягнути в розмову, Лешек пожартував:
— А не знаєте часом, які найкращі ліки від кохання?
Знахар глянув на нього й виразно проказав:
— У коханні, пане, найкраще бути чесним.
Зняв шапку, прощаючись і пішов своєю дорогою.
Якусь мить Лешек стояв непорушно, вражений відповіддю, якої не сподівався, а тоді, збагнувши, що знахар мав на увазі, пробурмотів до себе:
— Йому не дорікнеш, він-таки має esprit d’apropos.[9]
Приїхавши до Марисі, він розповів їй про зустріч і додав:
— Зізнаюся, що він приголомшив мене трохи відповіддю, хоч я й не заслужив на такий рецепт.
— Але він про те не знає, — зауважила Марися.
— Отож. Мені страшенно кортіло розповісти йому правду. Мене взагалі пригнічує ця таємничість. Я б радо повідомив усім про наші заручини. Та ще поки не можна. Поспіх дуже завадить моїм планам.
Тому тепер Лешек намагався не лише в Людвикові, а й у Радолишках не привертати нічиєї уваги до своїх відвідин. Іноді залишав мотоцикл біля корчми або на подвір’ї в Глязера, торгівця кіньми, а до крамниці приходив пішки. Усе ж воно не так кидалося в очі.
Мабуть, до Людвикова перестали доходити нові плітки, бо батьки ні про що не згадували, навпаки, із цікавістю стежили за синовою роботою на фабриці. До вирішальної розмови не поверталися, не починав її й Лешек, побоюючись, що в його нетерплячості вони дошукаються справжніх причин.