Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.
— Господи! — вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. — Хто б це міг бути?
У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці — з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.
Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.
— Слухаю, — сказала вона.
— Це ви, Джейн?
— Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, — здивувалася міс Марпл..
— У нас тут такий жах! — промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.
— О господи!
— Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!
— Що-що ви знайшли? — На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.
— Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.
Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:
— Чий труп?
— Блондинки!
— Що?
— Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.
— Ви хочете, щоб я приїхала?
— Так. Я посилаю по вас машину.
— Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… — непевно промовила міс Марпл.
— Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!
— Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.
— Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво — просто жах, правда?
— Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…
— Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.
Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:
— Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.
— Мені зателефонувала ваша дружина, — пояснила міс Марпл.
— Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…
Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:
— Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.
— Я гадав, це приїхав інспектор, — пояснив полковник.
— Він буде дуже скоро, — сказала місіс Бентрі. — Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.
— Доллі, тобі теж не завадить поснідати.
— Я за хвилинку прийду, — пообіцяла місіс Бентрі. — Не стій, Артуре.
Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.
— А тепер ходімо, — переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.
— Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.
— Дурниці, Полк, — відповіла місіс Бентрі. — Ви ж добре знаєте міс Марпл.
Констебль Полк заперечувати цього не став.
— Вона має оглянути труп, це дуже важливо, — правила своєї місіс Бентрі. — Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?
Констебль здався. Це було у нього в крові — звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..
— Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, — застеріг Полк.
— Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, — нетерпляче відрубала місіс Бентрі.
Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:
— Ось!
Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах — гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку — велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.
А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.
— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.
Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:
— Вона дуже молода.
— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.
Перед будинком загальмувала машина.
— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.
Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.
— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.
Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко — той, всупереч своєму прізвищу [1], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.
— Доброго ранку, Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.
— Це… це… — Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. — Це просто неймовірно!.. Фантастично!
— Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка?
— Анітрохи. Зроду її не бачив.
— Може, дворецький знає? — спитав інспектор Слек.
— Лоррімер не може до тями прийти, як і я.
— Гм, цікаво, — мовив інспектор.
— У їдальні готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? — запропонував полковник Бентрі.