ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Пхе!
Знову обурюється Царівна-Паньківна.
Та й Цар-Панько розгублений.
ЦАР-ПАНЬКО. Що значить твоє «пхе»?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Не царського роду!
Сказала вона й обурено начепила Цареві на голову його чарівну корону.
Картина 3
ОПОВІДАЧ. Отакі-то царські доньки, вередливі. Бо не знають, хто їм в пригоді стане, хто порятує з біди. Хто ж це? Ще не скажу. А от хто це йде до царського палацу? Та це ж хлопчина-сирота.
Сирота дуже поспішає, закинувши торбинку за спину, бадьоро чимчикує Рай-країною, поспівуючи:
І мало не спотикається об край глибокого провалля, однак вчасно схаменувся. І рушає од тої прірви подалі.
Картина 4
ОПОВІДАЧ. А ніхто й гадки не мав, що діється у нас під ногами, тобто під землею. А живуть там у пеклі хто? Пекельники, це такі чорти та бісота, які лише й думають, як би нам накапостити. Ану, подивимося, хто вони такі.
У підпіччі навколо велетенського багаття позбиралися пекельники підземного царства.
Найстарший над ними, Вогнюра, вигукував.
ВОГНЮРА. Хіба це справедливо, що ми тут, внизу, а вони там – нагорі?
БІСОТА. Ні!
Вигукнули усі печії, палії, горії, смаглії, пекуни та печюки.
ВОГНЮРА. Підземники! Мешканці безодні! Коли ж ми зможемо на поверхню вийти? На білий світ?
БІСОТА. Коли?
ВОГНЮРА. І перетворити його на чорний?
БІСЕНЯТКО. І зачорнити його!
Ревнуло збіговисько палюків, загоріїв, займальців, смажеників.
ВОГНЮРА. Щоб пекло було не лише під землею, а й на поверхні!
БІСОТА. Щоб було справедливо! Скільки можна терпіти?
ВОГНЮРА. То чому ж ми не робимо цього?
Обвів він їх важким поглядом.
Запанувала мовчанка.
ВОГНЮРА.– Ну, що, вигадали? Невже це так важко? Мізків нема?
БІСОТА. Та трохи є... Бо нам заважає Рай-країна, вона така світла та сильна.
Зітхали нечестивці, смаленики та підземельні печеники а ще пеклики.
ВОГНЮРА. А зміркувати, як би то знищити її?
БІСОТА. Бо заважає нам її володар, Цар-Панько.
ВОГНЮРА. А ще?
БІСЕНЯТКО. А, особливо, його чарівна корона!
ВОГНЮРА. Як би нею заволодіти?
БІСОТА (невпевнено). Шу-шу-шу...
ВОГНЮРА. Ось! Ми недаремно зібралися всі саме в цьому місці, у підпіччі царського палацу. Настав той святий час – у тій Рай-країні знайшовся один такий чоловік, який нам може допомогти!
БІСОТА. Ура! Хто ж це такий?
Картина 5
ОПОВІДАЧ. Дійсно, хто? Де ж він живе, де ж він ховається? Та невже ж у царському палаці, невже в ньому на кухні?
То тим часом нагорі, у на кухні царського палацу Кухар-Нюхар з огидою дмухає то на сковороду, то на Незолоту рибку.
КУХАР-НЮХАР. Чому я їм змушений смажити? Чому не вони мені? Я маю годувати їх, їх, хто не знає навіть, що таке скоровода, тьху ти, сковорода.
Буркотів він, борючись із бажанням плюнути в каструлю.
НЕЗОЛОТА РИБКА. І дійсно!
КУХАР-НЮХАР. Сказано бо: навіть кожна кухарка може керувати країною... То кухар – і поготів! То чому ж я нею не правлю? Хто мені скаже?
Гукнув він у піч.
Бу-бу-бу! – голос його посилився гуркотом порожнечі, наповненої вогнем, полинув униз.
ГОЛОС ВОГНЮРИ. Я тобі скажу, я! С-с-с!
Він пурхає з димом і іскрами в отвір підпіччя й летить нагору кіптявим його димарем, нагору, ду-ду-ду! Щоб вилетіти з печі в кухні царського палацу.
Й геть обтруситися та сажею забруднити білісіньке вбрання Кухаря-дмухаря, який, затуманений помахами тих обсмалених крил, не ладен перевести подих.
ВОГНЮРА. Украдеш цареву корону, й будеш нагороджений.
КУХАР-НЮХАР. Як?
ВОГНЮРА (даючи йому сушену зміючку). Матимеш усе оце царство.
КУХАР-НЮХАР (шаленіючи). Так! Буде виконано! Все зроблю, все!
Не глядячи, ставить на вогонь у нестямі сковороду із Незолотою рибкою.