Торох-торох!
Стукаючи об алхімічні прилади, вмикає їх – вони світяться недобрим вогнем, булькотять.
Він чародіє.
КУХАР-НЮХАР. Піски сипучі, болота трясучі, охопіть цей тихий рай, хай нещастя візьме цей край! Хай він стане голодний, і тому я, Кухар-Нюхар, стану над ним верховодний!
Й урочисто одягає на себе царську корону, повільно перекидаючи її догори низом – так само повільно білий світ міняється на чорний. Бо з усіх кутків висовується обсмалена пекельна бісота.
ВОГНЮРА. Спрацювало!
БІСОТА. Ура!
Гур-гур!
Блискавки, громи – і вже Рай-країна дивує зруйнованими попелищами.
Вказівник на її кордоні просотується їдким гидким чадом і літери на ньому міняються – вже тепер не «Рай-країни», а стають геть іншою назвою «Руїни-країни»...
Картина 9
ОПОВІДАЧ. Отак то, любі мої дітусі... Не встигнеш оком моргнути, як влада в нашій країні помінялася...
Що я кажу? Не в нашій, а цій, казковій країні – раз – і вже новий цар!
ЦАР-НЮХАР. Мням!
Цар-Нюхар (а це колишній Кухар-Нюхар, щоразу поправляє на собі накладну перуку й бороду), жує ковбасину і водночас лає в палаці Конячого міністра:
ЦАР-НЮХАР. Де тебе чорти носять?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Кликали?
ЦАР-НЮХАР. Та авже ж!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Хвалити будете? За те, що я, Конячий міністр, збільшив потужність кожної коняки до двох кінських сил?
ЦАР-НЮХАР. Ну то й що? А усі коні стоять негодовані! Двосильні твої коняки стоять нечесані, нечищені, голодні!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Так нічим годувать, ваша величносте.
ЦАР-НЮХАР. Цить, дурню, коли царі мріють: ось так і бачу їх чистенькими, ситенькими і смачненькими.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Трава ж повсихала, фуражу нема.
Цар-Нюхар заходився лупцювати його недоїденою ковбасою.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби.
ЦАР-НЮХАР. Цить, кажу, коли царі мріють. Як нагодуєш, нагороджу – підберу тобі гарну наречену.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Невже яку князівну?
ЦАР-НЮХАР. Бери вище.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Невже Царівну-Паньківну оддасте за мене?..
Однак замість відповіді отримує дужого копняка й вилітає за вікно.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби...
Картина 10
ОПОВІДАЧ. А що, хіба легко бути царським прихвостнем? Нелегко тут вберегти свої зуби. За них він узявся і на шлях подався.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Що ж робити з цими кіньми? Хоч бери й чисть їх сам... Оце б одружитися з царівною, то би вона сама їх чистила. Ох-ох, царям легко мріяти, не те, що нам, простим міністрам. О? Що я чую? Хтось співає?
Зі шляху, чути спів Сироти:
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Хто це? Адже в Рай-країні, тьху! В Голодному царстві співають лише голодні шлунки...
Конячий міністр нашорошився, бо бачить маленького Сироту, який чимчикує Голодним царством з торбинкою за спиною і піснею:
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я тобі зараз покажу! Ось!
Конячий міністр заступає йому дорогу, хоче вдарити коліном, однак той з несподіваною спритністю ухиляється.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти диви, якась не наша дитина. Спритна! Та й пісня теж спритна...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Стій! Ти хто такий?
СИРОТА. Не знаю. Бо я сирота без імені. Але скоро вивчуся на козака.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ти? Таке мале – а туди ж. Немає давно козаків, вже й пам’ять про них зникла!
СИРОТА. Як це могло статися? Адже оця земля, на якій ми зараз живемо, здавна була шахтарською та козацькою...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ну то й що, що була? Як навалилися на нас, нещасних, то варяги, то бусурмени, та мордва зі шляхтою, то гай-гай! Що й не розбереш, хто ми зараз такі... А ти кажеш: козаки.
СИРОТА. Треба з із чогось їх починати.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. З чого ж?
СИРОТА. Та з того, щоб не на простого козака вчитися, а на козака-чарівника.