— Дійсно лабіринт. Мені здається, грабіжники залишилися в лісі або десь поблизу. Тактика їхня давно відома: пересидіти найінтенсивніші години розшуку. Звичайно, можуть, коли споночіє, податися… еге, в місто чи в Тарасівну, якщо мають там у кого сховатися.
Я поклав мікрофон і до Миколи:
— Розвертайся і потихеньку до Снігурів. Трохи проїдемо.
Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч — лісосмуга, а за нею — скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.
Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій коробці. ЦИБУ… Можливо, у його паперах щось знайдемо.
Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож — ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.
— Куди веде он та грунтівка? — запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.
— Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.
— Ну, Миколо!.. — я покрутив головою. — Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.
Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.
— Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… — розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.
— Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс — найкраща схованка.
Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим — грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! — вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.
Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.
Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.
Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.
— Як справи?
— Працюємо, — бадьоро відказав і нараз спохмурнів. — Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?
Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.
Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.
— Тринадцятий слухає.
— Добре, — озвався черговий. — Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено: Шакули, тобто Дриги Мирона.
— Ти знаєш, де вулиця Піонерська? — запитав сержанта Пазов.
— На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.
Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.
— О, це ви! — здивувався і надів кашкет на облисілу голову.
Інспектор — старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.
— Розкажіть, що це за Марина, — попросив його.
— Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до медучилища. Живе у рідної тітки Веренько Євдокії Тарасівни. Тітка — швея, її чоловік Трохим — на заробітках у Сибіру, — коротко доповів старший лейтенант.