До кабінету ввійшов черговий з аркушем паперу й мовчки поклав його перед підполковником. Виходячи, зиркнув на Скорича, той торкнув моє коліно своїм.
— Їй-бо щось трапилось, — пошепки сказав. — І по нашій лінії.
Ольховий подивився на мене, примружився.
— Товариші! — звернувся підполковник до присутніх. — На міжміському автовокзалі сталося вбивство. Капітану Загайгорі негайно на місце події! Візьміть «газик» сержанта Бунчука. Оперативна група скоро приїде.
Я зиркнув на годинник — 8.30.
Збіг сходами на подвір'я, сів у «газик». За хвилину вже мчали вулицями міста.
— І як можна вбити людину на автовокзалі? — заговорив водій Бунчук. Він уже знав про подію. — Ще й вдень. Адже там завжди повно людей. І за що вбили? Хто? Кого? — знизав плечима, косуючи на мене карим оком, спритно обганяючи машини.
Він поставив запитання, які завжди виникали в мене, коли їхав до місця події. Дати на них вичерпну відповідь — означало б ловити злочинців не покидаючи кабінету.
Подумав: а часом те вбивство не пов'язане з недавньою крадіжкою пряжі на трикотажній фабриці? Тільки думка майнула, і я її відкинув, бо впевнений, що справу завершив.
— Товаришу капітан, а коли це невикриті злодії з фабрики замітають сліди? — не вгавав Микола. — Га, злодії?
Я посміхнувся. Він наче підслухав мої міркування. Молодець, почав глибше цікавитись моєю роботою.
— Давай, Миколо, на червоне світло, — дозволив йому, бо чим швидше з'явишся на місці події, тим більше залишиться нам слідів. — Чому ти не поступаєш в училище?
— Приглядаюсь… — різко кинув «газик» ліворуч, обходячи самоскид. — Взагалі, робота у вас цікава, тільки багато списуєте паперу.
— Хм, за ним — людські долі. Позбавити людину волі — не жарти. Відповідальність велика.
— От-от, відповідальність… — закивав Бунчук.
Ми проїхали проспектом Леніна й повернули на Жовтневий. У «газику» задушливо, наче в печі. Обабіч дороги мигтіли платани. Вдалині, праворуч, виднілося сіре, високе приміщення автовокзалу. Ми поминули стоянку таксі, криту посадочну платформу, на якій метушилися пасажири навколо автобусів. Я мигцем глянув на майдан і не помітив натовпу. Невже злочин трапився в залі чекання чи коло білетних кас? Бунчук зупинив «газик» біля входу в автовокзал.
— Сиди в Машині, біля рації, — наказав я сержанту.
— Але ж тут є телефон, — сказав Микола, сподіваючись теж піти на місце події.
— Виконуйте!
Я увійшов до кімнати. У ній — стійкий вокзальний дух і гострий запах камфори. На кушетці лежала худорлява жінка в простій зеленій сукні. Над жінкою схилилася рудокоса лікарка чи медсестра. Вона оглянулась, і в її руці зблиснув шприц.
То вбивства не було! І то жертва…
— Вам кого? — сухо, нетерпляче запитала.
— А де черговий?
— Там… — Вона намацала вену й зробила укол.
— Це потерпіла? — Я нічого не розумів.
— Там… коло вбиральні, — не повертаючись, уривчасто кинула.
Я заспішив до вбиральні. На сходах купчились чоловіки, яких стримували, не пускали до середини молоденький міліціонер і високий, мускулястий старшина. Я назвався.
— Черговий по автовокзалу старшина Воловик, — представився він і доповів: — У вбиральні о 8.25 виявлено труп. Смерть, мабуть, настала від удару по голові чимось гострим. Я викликав «швидку медичну допомогу» і повідомив… Обережно обдивлявся труп. При ньому ніяких документів.
Я відзначив, що старшина діяв правильно, навіть перевірив, чи мав при собі документи небіжчик.»
— Хто сповістив про вбивство?
Притихлий натовп прислухався до нашої розмови.
— Ось цей товариш, — старшина показав на вже підтоптаного чоловіка з авоськами. — У мене в кімнаті дружина… того…
От і відпало перше запитання: кого вбили? Дружина скаже. Може, взнаю і за що. Я спустився сходами до вбиральні. У відчиненій тісній кабіні стояла на колінах, прихилившись плечем до перегородки, людина в сірому дірчатому капелюсі з капрону, насунутому аж на очі. Обличчя закривавлене…
На дверях кабіни висів жовтий вузький пасок. Мабуть, від штанів. Ні, пасок на вбитому. Дивно. Чий же він? Про взяття сліду розшуковою собакою не могло бути й мови: і запах хлорки, і безліч відвідувачів…
На сходах зустрівся з експертами, Ольховим, прокурором, Яковом Пазовим і слідчим, моїм ровесником, Глібом Родіоновичем Маховим, з яким уже довелося розслідувати одне вбивство. Він зиркнув на мене й скорботно похитав русявою головою.