— Що, знову разом? — невесело запитав.
— Я вже впрягся, Глібе.
— Маєш якісь дані? — потис мені руку.
— Там, у кімнаті міліції, дружина загиблого і ось… — я кивнув на дядька з авоськами. — Перший, хто побачив убитого.
— Займись поки що ними, а я туди… — розпорядився Гліб.
Я з чоловіком зайшов у кімнату міліції. Ми сіли на лавку під вікном. Чоловік з полегкістю поклав на неї авоськи.
— Хто ви і звідкіля? — запитав я свідка — худорлявого, у чорній вигорілій кепці з ґудзиком і простому костюмі в чорну смужку.
— Я свинар із Братків, Поліхун Остап, вибрався до сина, сьогодні у нього день народження. Стара ось зібрала харчів домашніх… — Поплескав сухою, коричневою рукою по авоськах. — Але вскочив у халепу… Таке і в страшному сні не приверзеться. Що тільки у місті не коїться?! Серед білого дня…
— Не панікуйте, дядьку, — перебив я його. — Розповідайте далі.
— Ага, далі: виліз я з автобуса, шість годин трясся, ну і до вбиральні. Відхилив двері, а там…
— А не помітили паска на дверях?
— Це вже потім. Ох і біда…
— А коли б побачили пасок, відхилили б двері?
— Ні, бо зайнято, видать. Ви мене відпустите?
— Звичайно. Тільки почекайте, з вами ще поговорить слідчий.
Я залишив дядька розгубленого, пригніченого. У другій кімнаті мене зустріла запитливим поглядом рудоволоса медсестра. Дружина вбитого, жінка років за сорок, з косинкою на шиї, не звела голови. Її руки безживно лежали на кушетці. Очі заплющені, наче спить. Я сів поруч з нею. Не хотілося її турбувати, але час збігав… І я торкнув її руку — холодну, мов неживу. Жінка підвела голову й глянула на мене безтямними очима.
— Нам треба поговорити. Я з міліції. Ви мене чуєте?
Жінка кивнула й прошепотіла:
— Його вбили за гроші. За гроші… У Терентія в сумці було п'ятдесят вісім тисяч. Ми їхали…
— Яка сумка?
— Господарська, коричнева, ручки обмотані голубою у смужкою, якою електродріт…
— А хто вбив? Ви когось підозрюєте?
— Не знаю. Я теж зайшла до вбиральні. Мене закачало…
Коричнева сумка з голубими ручками — це вже прикмета.
— Зачекайте. — Я схопився й вибіг надвір.
Бунчук сполохано визирнув з кабіни «газика».
— Миколо, передай: затримувати всіх, у кого господарська сумка, коричнева, ручки обмотані голубого стрічкою. В сумці — п'ятдесят вісім тисяч карбованців. Зрозумів?
— Так точно, товаришу капітан! — І сержант взяв мікрофон. — Я — Тринадцятий, я Тринадцятий…
Тим часом я пішов до стоянки таксі і попитав у водіїв, чи не бачили пасажира з коричневою господарською сумкою. Ні, не запримітили. І навряд чи вбивця сів у автобус. Можливо, він те зробив одразу, коли ще не помітили трупа.
У кімнаті вже сидів Махов. Медсестра тримала жінку за зап'ястя — лічила пульс.
— Сто сорок п'ять, — сказала вона. — Уже спадає. Дивіться, Даріє Савівно, може, ляжете?
— Краще я посиджу. Мені так легше… — знеможеш мовила. — А ви питайте, питайте…
— Звідкіля ви приїхали? Навіщо везли із собою стільки грошей?
— Ми приїхали з Казанівки. Вчора Терентій сторгував хату, сьогодні домовилися піти до нотаріуса оформляти документи. І ось… — Жінка міцно стулила губи, тамуючи розпач.
— З ким сторгували? Адреса власника хати? Його прізвище?. — Махов пильно дивився в обличчя жінки.
— Прізвище… адреса… — повторила пошепки. — Ніби… яблука. Є такий сорт яблук.
— Антонов? Папіров? Симиренко? — підказав Гліб.
— Ні… — Жінка похитала головою. — Якось інакше. Все вилетіло з голови.
— І адреса?
— І вулиця. Називав її Терентій, називав… — наморщила лоб. — Десь коло лиману вона. І в того чоловіка є «Волга». Він мав зустріти нас на автобусній…
Ми знову багатозначно ззирнулися з Глібом. Я відразу зрозумів хід його думок: коло пошуків власника хати звузилось, бо не дуже багато у місті вулиць, прилеглих до лиману, і не в кожного власника будинку є «Волга». Та й, Мабуть, хазяїн давав оголошення про продаж хати через обмінне бюро.
— Якої вартості куп'юри? — поцікавився Махов.
— Як це? — не зрозуміла жінка.
— По п'ять, десять, двадцять п'ять карбованців, — пояснив.
— По десять, всі по десять і трохи по двадцять п'ять. Більше п'яти тисяч папірців, замотані в газету.
— Прізвище вашого чоловіка, і де він працював?
— Заготівельником у райспоживспілці, Ричко Терентій Назарович.
— Які він мав при собі документи?
— Паспорт, військовий квиток і папірець з адресою і прізвищем того чоловіка.