— Філон не звернув уваги, а Шакула потроху, непомітно почав мене випитувати. Я ж не знав, не думав…
— А хто посвідчить: Шакула і Філон? — Слідчий дивився на Петра.
— Вони мене потягнуть за собою… — захитався на стільчику Цибух. — Потягнуть… Пропав я, пропав…
Його теревені за чаркою і картами привели до злочину.
— Може, Коцюба підтвердить? — кинув я йому рятівне коло.
— Іван? Продасть він мене теж, — безнадійно мовив.
Цибух потрапив у скрутне становище. Коли не буде свідків, суд вважатиме його причетним до вбивства з метою пограбування: Хоч і не викликав Чмих у мене симпатії, але стало шкода його.
— А раніше ти з ними зустрічався? — доброзичливо, без ноток офіційності, запитав Махов.
— Вранці, біля пивної бочки. Коцюба і познайомив нас.
— А де тебе вчора бачив Загата?
— Не знаю.
— Коцюба сидів із Шакулою?
— Ні, Шакулі хтось дав Іванову адресу.
— Да, Петре, важко тобі доведеться, — підсумував слідчий.
— Влип, ох і влип… — забриніли сльози в голосі Цибуха. — Вдруге мати не витримає.
— Завжди ви надто пізно згадуєте матір, — зауважив я.
— Товариші, а я? — встряв у розмову Савлук. — Я можу посвідчити.
— Про що, Климе Захаровичу? Ви ж не були у Коцюби, — заперечив я.
— Н-да… — розчаровано протяг пенсіонер.
— Збирайтеся, поїдемо до Коцюби, — звівся Махов.
Савлук пішов за машину, почав перевдягатись. Петро, засмучений, аж посірілий, продовжував сидіти на стільчику. Я підняв пляшку й поставив її на поличку. Не раз стикався із такими хлопцями. По-різному вони поводились у подібних ситуаціях, але єднало їх одне: нікому не хотілося знову отримувати строк. Оголювалася справжня суть кожного, людська суть. І Цибух не виняток.
— Я готовий, — сказав Савлук. — Зараз виведу машину,
— Не треба, у нас свій транспорт, — і я звернувся до Чмиха. — Вставай, Петре, і тільки без фокусів.
Цибух подивився на мене безтямними очима, мабуть зреагував лише на своє ім'я, і все інше до нього не дійшло. Я доторкнувся до його плеча.
— Ходімо, — повторив.
Він важко звівся і, непевно ступаючи, вийшов з гаража. Дарма я його попереджав: приголомшений підозрою, він став безвільним і байдужим. У такому стані не тікають. Савлук замкнув гараж на три замки, і ми рушили до «газика». Я здогадувався, чому Клим Захарович товаришував з Цибухом. Те, що він допомагав йому біля машини і на городі, — то дрібниця. Пенсіонера тягнуло до хлопця, бо він втратив сина. Може, Петро чимось нагадував його. Он як стурбовано старий зазирав йому в обличчя…
Я сів біля дверцят, поруч із Савлуком. Не боявся. Був упевнений, що Савлук не дасть Цибуху зробити якусь дурницю.
— Де живе Коцюба? — запитав у Чмиха.
— На Водопої, вулиця Продольна, 152.
— На Продольній? — здивувався Клим Захарович. — Але такого прізвища я не чув.
— Коцюбою… ну, лише ми називаємо. Він — Хоменко, — пояснив Петро.
— А, Хоменко, отой волоцюга, — розчаровано протяг пенсіонер.
Ми поїхали. От і все: як зароджувався злочин, майже зрозуміло. Свідків по цій справі більше, мабуть, — не буде. Не було лише вбивці та його спільника. Тепер головне — натрапити на слід злочинців. Я весь час пам'ятав, що вони озброєні.
Цибух щось шепотів. Я прислухався.
— Як пронесе, зав'яжу: ні пиячити, ні в карти… Я ж токар, третій розряд… Піду на завод…
— Я тебе влаштую, Петре, влаштую… — казав Савлук. — Тільки візьмися за розум.
— Аби пронесло, аби… — наче молився Цибух, заплющившись.
Може, й візьметься за розум, думав я, підозра в причетності до вбивства — не дрібне хуліганство. Тут є над чим замислитись, зважити своє життя. Такі потрясіння безслідно не минають. І добре, що поруч із Цибухом є старший, досвідчений товариш. Шкода, що дорогою ціною доводиться розплачуватись за помилки. Втім, народження людини безболісно не проходить.
Виїхали на вулицю Продольну. Спинилися майже поруч із гасовою крамницею. У машині залишився Бунчук. Ми пішли за Цибухом. Мені чомусь здавалося: ось переступимо поріг Хоменкової хати, а там — Шакула, і не встигне бандит навіть витягти пістолет, як вмить його обеззброю…
Дивний вигляд мав будинок Коцюби: з двох боків до нього тулилися три ґанки, мабуть, жило троє хазяїв. Одразу помітив сіро-брунатні, облуплені двері. Шмат даху теж різнився від усієї, з цинкової бляхи, покрівлі: з ґонту, прогнутий, він ледь тримався. Я відразу збагнув, що тут живе Хоменко. Очевидно, Цибух помітив на моєму обличчі здивування, бо тихо пояснив:
— Колись увесь будинок належав Івановим батькам. А як вони померли, він продав його частинами.