Я кивнув, мовляв, зрозумів. Але чи застанемо ми Коцюбу? На дірявому паркані сидів здоровий мишастий кіт.
— Що, Окурок, хочеш жерти? — погладив його Петро, і кіт, задоволено муркаючи, вигнувся під його долонею.
Крізь брудне вікно ми нічого не розгледіли в темній кімнаті. Цибух торкнув двері — і вони відчинилися. Дихнуло встояним, бридким горілчаним перегаром, тютюновим димом і цибулею. Ми зайшли в сірі сутінки.
Я увімкнув світло. Перше, що кинулось у вічі, — старе ліжко з обвислою сіткою. На ньому лежав горілиць дряблочолий, підстаркуватий чоловік із кучмою перістого волосся, зодягнутий у картату сорочку й чорні штани.
Шкірилась, світила цеглою обдерта плита, на якій стояв закіптюжений чайник із скривленим носиком. На столі — бляшанки з-під консервів, недоїдки, тарілка, пляшки… Роїлися мухи. На колись білих стінах сороміцькі малюнки, наче в туалеті, і вульгарні написи. В кутку — лахміття. Бруд, паскудство й запустіння, від якого нудило. Савлук, мабуть, уперше бачив таке, бо гидливо кривився.
— Коцюба? — запитав Махов у Цибуха, кивнувши на ліжко.
— Він.
— Буди.
У дряблочолого надимались і опадали давно не голені щоки — випухкуючи повітря, немов чахкав паровоз, випускаючи пару. І щоразу злітала й опускалась йому на віко, наче прив'язана, набридлива зелена муха. Петро дав по носі щигля Коцюбі, але той лише покрутив головою. Тоді Цибух затрусив його, приказуючи:
— Вставай, Іване, вставай… Прокинься, бовдуре…
У Коцюби безвільно, ніби в неживого, метлялася голова, він белькотів, стогнав, а не прокидався.
— От набрався! — обурювався Цибух. — Як жаба мулу… Вліпити йому мордача!
— Стривай, — я зупинив його. — Климе Захаровичу, сходіть до «газика», і нехай сержант принесе нашатирного спирту. Він в аптечці. А самі залишайтеся коло машини.
Савлук вибіг з кімнати. Петро сів на розхитаний стілець з ошматтям засохлого болота на поперечках.
— Слухай, Петре, Шакула знає твою адресу? — запитав я.
— Ні, я не казав.
— А Коцюба?
— Може, й ляпнув, — лиховісно глянув на ліжко. — Яка тут гидь…
— Хіба раніше не бачив?
— Я завжди приходив сюди під кайфом.
— Про що говорили Філон і Шакула? Не називали кличок, малин?
— Вони програвали… — Цибух почухав під пахвою. — Мололи про Сибір, як там «гастролювали». Збиралися махнути в Ялту.
Я подумав, що слідчому ще доведеться добряче нагріти чуба з ними, щоб дізнатись, у яких містах побували грабіжники. Безперечно, там вони теж не сиділи склавши руки. Нам, в першу чергу, треба з'ясувати, куди і до кого могли податися Філон і Шакула, якщо з'являться в місті, щоб влаштувати їм засідки. До Коцюби — безсумнівно: і житло на околиці, і двері з вулиці, і сусіди звикли, що у нього збираються компанії.
Загупали кроки, і до кімнати увійшов Бунчук, оглянувся, на його обличчі відбилася відраза. Мишастий кіт шаснув у нішу за плитою.
— Фуу, ну й хлів… — зморщив лице Микола, підступив до ліжка. — Симпатичний дядько. Це йому на похмілля? — показав пляшечку з нашатирним спиртом.
— Йому. Почастуй, а то до ранку спатиме, — сказав Махов.
— Зараз продере до п'ят, — і підставив пляшечку до Коцюбиного носа.
Той втягнув повітря, раз, вдруге і захлинувся, закашлявся, закрутив головою й розплющився. Микола взяв його за сорочку на грудях і звів. Коцюба лупав червоними, підпухлими очима й нічого не розумів. Бунчук знову ткнув йому під ніс пляшечку, сховану в кулаці. Іван вдихнув нашатиря, аж його пронизав дрож і закапали сльози. Погляд його став осмисленим — до нього поверталася свідомість. Важко глянув на кожного з нас і втупився у сержанта.
— Хм… — промимрив презирливо. — Ти чого тут?
— Заговорив. Ще дати понюхати? — Бунчук простяг руку, й Коцюба злякано відсахнувся, вдарився головою об стіну й остаточно прочумався.
— Ну що, Хоменко, будемо говорити? — запитав його Махов.
Коцюба мовчки звівся, підійшов заточуючись до плити й припав до чайника — жадібно пив. Гострий борлак бігав туди-сюди — ворушив дряблу шкіру з рудою щетиною.
Вгамувавши спрагу, поставив чайник, щось пожував, а потім виплюнув на підлогу чорні крихти заварки, сів на ліжко.
— Ти хто такий? — глухо поцікавився.
— Слідчий прокуратури Махов і інспектор карного розшуку капітан Загайгора.
— Овва, давно не бачилися, — насмішкувато прорік. — І чого пожалували?
— Чи має Шакула в місті знайомих, окрім вас обох?
— А, Шакула… — пожвавішав. — Він зараз на мілині. Здатний на все.
— Ти скажи, Іване, про хавіри, де він може ховатись, — встряв Цибух.