Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.
— Займай позицію, Олексо, і спостерігай, — наказав майор. — Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни — сповіщай по рації. Дій!
— Ні пуху, Арсене, — серйозно побажав мені Олекса.
Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.
— Знайшли, Миколо, сидять у соломі, — повідомив йому.
— Нарешті! — широко посміхнувся сержант. — Тепер їм амба. А де Кузьменко?
— Слідкує, — відказав майор. — Спинишся біля поста ДАІ.
«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.
Махов і Скорич не докучали з розмовами — давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.
Ми під'їжджали до поста. Працівники ДАІ перевіряли пасажирів машин. Дмитро Юхимович, не виходячи з «газика», підкликав до себе старшого наряду. Чітко наказав:
— Перевірку, лейтенанте, припиніть. Візьміть когось із собою і мерщій до повороту на грунтівку. Там скраю в лісосмузі Кузьменко. Ні в якому разі не потикайтесь у поле. Зрозуміли?
— Так точно!
— Подальші розпорядження отримаєте по рації. Все. Виконуйте. — І до Бунчука: — В Тарасівку, Миколо.
В оглядовому люстерці я бачив, як лейтенант підбіг до свого «газика», махнув рукою колезі, вони сіли в машину й поїхали. Операція почалася. Майор взяв мікрофон.
— Четвертий слухає, — озвався черговий.
— Сьомий. Оголосіть припинення розшуку Шакули і Філона. Ми в Тарасівку на затримання.
— Допомоги не треба?
— Ні. Я підключив хлопців з ДАІ.
— Добре. Зараз доповім Першому, що намацали їх. Дуже турбується. Ну, ні пуху.
— К чорту, Четвертий, к чорту. — І майор поклав мікрофон.
Наш «газик» проскочив під дерев'яною, фарбованою у червоний колір аркою, обвитою гірляндою з колосся й квітів, з написом: «Колгосп «Партизан». Напевне, прикрасили її на честь жнив. Нова бруківка перетинала дбайливо доглянутий сад: яблуні підбілені, між рядами земля розпушена, обважніле гілля підперте жердинами. Попереду виднілося село, і над зеленими хмарами дерев і дахами будинків здіймалися дві силосні башти.
— До гаражів, — підказав Скорич водієві.
У селі Бунчук збавив швидкість. На вигоні — Будинок культури, двоповерхова контора колгоспу, сільрада, відділення зв'язку, магазини… Далі шосе пролягло повз ставок, обсаджений вербами. Ех, з яким би задоволенням я скупався!
Відразу за ставком — колгоспні гаражі, майстерні. Перед ними — кілька розібраних машин. З-під однієї стирчать ноги. Але немає жодного молоковоза. Мій план зривався. Невже спізнилися? Зупинилися під вікнами хатини, де, мабуть, сидів механік.
— Я зараз, — кинув Дмитро Юхимович, вилазячи з «газика».
Ось він з'явився на порозі з пелехатим, чорнявим, червонолицим чоловіком, що ледве не торкався головою лутки дверей.
— Беріть бортову, — прогув густим басом.
Майор подивився на мене.
— Ні, бортова не підходить, — сказав я. — А де молоковози?
— Уже на фермах, — здоровань розвів руками. — Так що радий би, але…
— А доїння вже скінчилося? — запитав Гліб.
— Тільки почалося.
— Поїхали, Дмитре Юхимовичу, — заквапився я. — Ще є шанс.
До нас втиснувся пелехатий, аж «газик» заскрипів і трохи перехнябився. У салоні відразу стало тісно.
— Вам, дядьку, треба в танку їздити, — боячись за машину, кинув Бунчук.
Механік посміхнувся, і в його спокійних, лагідних очах спалахнули лукаві іскорки.
— Я, хлопче, всю війну артилеристом відтарабанив.
— І який обслуговували калібр?
— Спочатку всілякі, а потім, від Сталінграда, давав фашистам джосу з двісті п'ятого, — не без гордості сказав.
— Ого! — з повагою вигукнув Микола. — Там снаряд як підсвинок!
— Добрячий підсвинок, — підтвердив задоволено механік. — А навіщо вам саме молоковоз?
— Він без кузова, — відповів я.
— Гм… — Пелехатий стенув плечима, нічого не зрозумівши.
Я не пояснив йому. Без молоковоза справа ускладнилася б. Невже зірветься так добре замислена операція?
І то завжди у нашій роботі має статися щось непередбачене, якась трудність, бодай її… Я важко зітхнув. Попереду забіліли довгі приміщення ферм. В загороді вибрикували, наче лошата, плямисті телята. Проїхали одну ферму, другу, і за нею я побачив жовтий молоковоз. Встигли! Мені відлягло від серця.