— Скакав у гречку, — Шакула оглянувся.
— Це ж хто у нас така спритна?
— Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, — обтріпав сорочку, штани. — Ну, ти скоро?
Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.
— Айн момент, — я хряснув капотом.
Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.
— Фу… — Шакула полегшено зітхнув. — Люблю колеса. Як тебе звати?
— Федір, — назвав ім'я батька.
— А мене — Роня.
Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він — мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.
— Чудно — Роня, — сказав я.
— Ну, Мирон, а для близьких знайомих — Роня, — пояснив Дрига.
Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.
Все ближче асфальт. Я чекав, що от-от Шакула викриє себе, і зібрав усю свою витримку. Скосив очі — Дрига міцно стулив щелепи, аж випнулись жовна, а його брезкле обличчя ніби скам'яніло, в погляді — лиховісні зелені вогники. Ось зараз, зараз, за…
— Повернеш на Снігурі, — холодно, наче не своїм голосом сказав і напівобернувся до мене. — На Снігурі, Федю.
— Ти що?! — Я аж пригальмував. — Скисне ж молоко! Чи в тебе не всі вдома?.,
— На Снігурі, Федю, — погрозливо лагідно повторив. — І менше патякай. Отримаєш сотнягу. Ну!
— Плював я на твою сотнягу! — скипів я. — З мене шкуру здеруть за молоко! Виженуть з комсомолу! Мільйонер! Сотнягу!
— Ах ти, шкет! — люто вигукнув Шакула й вихопив з-під сорочки пістолет. — Щур комсомольський! Повертай!
— Ти… ти… — белькотів я. — Сховай… не натисни…
— Сховаю… — зверхньо, презирливо цідив Шакула. — Повернеш і сховаю, йолопе. Тільки без фокусів. Зроблю дірку.
Злякано зиркаючи на нього, я виїхав на асфальт і повернув на Снігурі. Гра продовжувалась. Попереду — вісімдесят кілометрів. Ні, трохи менше, бо в райцентр Шакула не подасться: зійде поблизу якогось села, де є знайомі, щоб пересидіти в них. Дійсно, недурний. Я уявив, як від ферми вилетів наш «газик» і помчав до копички. Зиркнув у люстерко — за нами їхала «Победа». Що ж, усе йшло за планом.
— Молодчага, Федю, — похвалив мене Шакула. — Тепер жми.
Він розслабився: простягнув ноги й відкинувся на спинку сидіння, але пістолета не сховав. Пістолет Загати. Я мимоволі заскрипів зубами. Шакула лапнув по дверцях і наткнувся на штирі від ручок. У мене змокріло під пахвами. Головне — не зірватись, витримати, вибрати вдалий момент і…
— Куди це ти ручки подів? — запитав.
— Зняв хтось. У нашому селі до біса машин.
— Скільки у тебе бензину?
— Повний бак.
— Знаєш дорогу на Кавунівку?
— Через Снігурі.
— Ні, Снігурі треба об'їхати полями. Ферштейн?
— Об'їдемо, — пообіцяв йому, переконуючись, що Шакула хитрий і підступний.
Нас обігнала «Победа». Подивився в люстерко. Наш «газик» не з'являвся. Дрига тримав пістолет на правому стегні. Не спішив ховати. Обережний тип. І смикнув мене чорт за язик сказати за комсомол. Тепер він пильнуватиме кожен мій рух. Он як витріщився на руки.
— Слухай, а в тебе граблі не шоферські, — зненацька зауважив, кривлячи губи в злостивій посмішці, й глянув на свої руки — коротколапі, товсті, брудні. — Га, камса? Не шоферські.
Ох і підловив, мерзотник. А я не звернув уваги. Прикра промашка. Тепер їх не замастиш. Справді, руки канцеляриста. Пильне око в Шакули.
— Дурний ти, Роню, — єхидно відповів. — Я тільки вчора приїхав з курорту. Місяць лікував радикуліт у Хмільнику. Чув про такий курорт? Родонові ванни…
— Чув, десь на Вінниччині, — не гасив лиховісної посмішки. — Молодий, а вже радикуліт. Де ж ти його підхопив?
— Торік взимку обламався, полежав під машиною і маю цяцьку, — якомога сумніше сказав. — Добре, хоч путівки дають.
— Дають… — перекривив Шакула. — А я беру. Сам беру. Мені щастить. От сьогодні: сиджу в соломі й молю бога, щоб послав на дорогу машину, щоб вона стала коло мене. І ти з'явився і став. Га? І тепер я чкураю. Тепер свиснуть мені.