Я поквапив її:
— Що ж далі, Надіє Танасівно?
— Ох, далі… — перегодя мовила. — Стрибнув той з поїзда, а за ним другий. Тоді вскочив до тамбура міліціонер і до мене: «Тітонько, як зійдете — подзвоніть у міліцію, скажіть, що бачили. Це вбивці з автовокзалу». Я так і зойкнула. А він — за ними…
— Стрибнув? — хоч і, знав про це, але мене ніби підкинуло на стільці. — У якому місці?
— Саме на вигині залізниці.
— А ви не виглянули з тамбура? — Яків спохмурнів і навіщось узявся ретельно причісуватись.
— Де там… Я наче заклякла від жаху.
Начальник станції мовчав, тільки зиркав насторожено то на мене, то на Пазова.
— Які ті двоє з себе? Ви їх запам'ятали? — доскіпливо питав я.
— Які?.. Страшні й люті. Краще таких не бачити. Один — невисокий, — телятниця зігнула руки в ліктях і набурмосилась, — присадкуватий, вузькоокий, з чубчиком над лобом, а другий вищий, чорнявий, трохи вуха відстовбурчені, і говорили мов не по-нашому, чудернацько.
— А в що вдягнуті? — Яків наче підслуховував мої запитання.
— На вузькоокому лляна синювата сорочка з мереживом на комірці, а на тому жовта футболка.
— Ти про сумку, Надіє, про сумку, — нагадав жінці залізничник.
— Була в них сумка, стара, господарська, коричнева.
Вона! Тепер я ні на крихту не сумнівався, що Загата переслідував грабіжників.
— Як вони називали один одного?
— Нелюдські якісь імена, — похитала головою. — У присадкуватого ніби риб'яче.
— Короп? Карась? Сом? Лин? Щука? В'юн? — випалив Пазов.
— Ні, великої риби, хижої, — уточнила Найденко.
— Кашалот? — підказав залізничник.
— Акула? — докинув я.
— О, акула, та трохи не так, — морщила лоба жінка. — Ще наче якась буква.
— А того як?
— Зараз згадаю… Ага, ледацюг так називають, наче фільонка…
— Філон? — підказав я.
— Еге, Філон, — телятниця здивовано подивилася на мене.
— А хто стрибнув із сумкою?
— Перший, високий..
— Спасибі вам, Надіє Танасівно, — і я звернувся до залізничника: — Звідкіля ви чули постріл?
— Із нашого перончика. Я завжди зустрічаю поїзди. Стою, а поїзд саме на тому коліні. У нас тут тихо як у вусі, а воно — трах! — наче суху дошку переламали. Оце й усе, — розвів руками начальник станції.
Ми вийшли надвір. Під акацією, у рідкому затінку сиротливо тулився наш «газик». Відчував, що нам бракувало ще чогось, якогось факту, який би дав поштовх до негайного пошуку. Що ж випало з нашої уваги? Адже збирався запитати Найденко… Збирався… Ах, да!
— Надіє Танасівно, на який бік вони стрибали?
— Туди, — показала рукою. — До лісу, чи перед сухим струмком, чи після…
— А з того боку попід колією є дорога?
— Проїдете, — впевнено сказав залізничник. — Може, мені з вами?
— Не треба. Якщо з'являться на станції — дзвоніть у міліцію. Самі не пробуйте затримувати, — попередив.
Ми підійшли до «газика». Сержант відчинив дверцята, але ми не сіли до кабіни.
— Новин ніяких? — запитав його..
— Ні.
Я замислився. Спроквола мовив:
— Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? — і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: — Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?
— Так точно.
— Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, — сказав Пазов.
«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.
До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців — двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого — ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.
Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.